Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

відповів він. — Дивися, я тобі покажу. Щоб конструювати такі пристрої, треба знати два головні принципи. Перший: тертя в кожному підшипнику таке-то, а в кожній шестеренній передачі — таке-то. Із цього можна вирахувати, яка потрібна сила, щоб конструкція рухалася. Другий: якщо в тебе є передавальне число, скажімо 2 до 1, і ти хочеш знати, робити 10 до 5, 24 до 12 чи 48 до 24, то дивишся «Бостонський каталог шестерень» і вибираєш ті, що в середині списку. У тих, що нагорі списку, дуже багато зубів, їх важко зробити. Якби вони могли зробити шестерні зі ще тоншими зубами, то список продовжувався б угору. А в тих, що внизу списку, зубів дуже мало, і вони легко ламаються. Так що в найкращих конструкціях стоять шестерні із середини списку.

Я отримав багато задоволення, конструюючи цю машину. Вибравши шестерні по каталогу і підрахувавши обертальні моменти з двома числами, які мені дав цей хлопець, я став інженером-механіком!

Коли літо закінчилося, армії не сподобалася моя ідея повернутися у Принстон і працювати над дисертацією. Вони обкурювали мене патріотичною риторикою і запропонували очолити цілий проект, якщо я залишуся.

Проект полягав у тому, щоб сконструювати машину, схожу на попередню, — вони називали її «пристроєм керування артилерійським вогнем». Цього разу завдання здавалося легшим, бо стрілець летів позаду в іншому літаку на тій самій висоті. Стрілець мав уводити в машину висоту і відстань до іншого літака, а машина автоматично нахиляла гармату під правильним кутом і запускала запальник.

Як керівник проекту, я мав їздити в Абердин у Мериленді за таблицями ведення вогню. Деякі попередні дані вже були. Я помітив, що для більшості великих висот, на яких мали літати ці літаки, даних зовсім не було. Подзвонив спитати, чому немає ніяких даних, а виявилося, що на цих літаках збиралися ставити порохові запальники, а не запальники з годинниковим механізмом, а на таких висотах вони не спрацьовують — у розрідженому повітрі вони просто з шипінням тліють.

Я думав, що доведеться просто робити поправку на опір повітря на різних висотах. А насправді треба було винайти машину, яка в потрібний момент змушувала снаряд вибухати, хоча запальник не горів.

Я вирішив, що для мене це занадто, і повернувся у Принстон.

Люди і собаки-стежії

Коли я працював у Лос-Аламосі і випадав вільний час, я частенько навідував дружину — вона лежала в лікарні в Альбукерке, це за кілька годин їзди звідти. Якось приїжджаю, а одразу в палату мене не пускають, тому я пішов у лікарняну бібліотеку щось почитати.

У журналі «Саєнс» я прочитав про собак-стежіїв з прекрасним нюхом. Автори статті описували свої експерименти із собаками: стежії знаходили предмети за запахом людини, яка до них торкалася, і т. п. Я подумав: дивовижно, як тонко ці собаки відчувають запахи, знаходять людей по сліду і т. п., але наскільки добрий нюх має людина?

Коли мене нарешті пустили до дружини, я сказав їй:

— Давай проведемо експеримент. Ось ці пляшки з-під кока-коли, ти ж не торкалася їх пару днів, правда? (У палаті було шість порожніх пляшок з-під коли, дружина збирала їх, щоб потім здати).

— Ага.

Я, не торкаючись, підніс їй ці пляшки і кажу:

— Окей. Зараз я вийду, а ти візьми пляшку, потримай її пару хвилин і постав назад. А я спробую визначити, яку саме пляшку ти брала в руки.

Я вийшов, дружина потримала одну пляшку — довгенько, я ж не собака-стежій. Якщо вірити статті, то собаки легко знаходили потрібну пляшку, навіть якщо людина тільки торкнулася до неї.

Повертаюся в палату і… це було абсолютно очевидно! Мені навіть не довелося нюхати пляшки, визначити потрібну можна було по температурі. Але й по запаху це було помітно. Коли підносиш пляшку до обличчя, відчуваєш, що вона волога й тепліша. Експеримент не вдався, бо все було очевидно.

Потім я глянув на книжкову полицю і кажу:

— Ти ж давно не брала цих книжок? Я вийду, а ти візьми одну книжку з полиці, просто відкрий її — більше нічого не роби — закрий і постав на місце.

Я знову виходжу, вона бере книжку, відкриває, закриває і ставить на місце. Повертаюся… і знову нічого складного. Просто нюхаєш книжки. Це важко пояснити, бо ми не звикли говорити про подібні речі. Береш книжку, нюхаєш з усіх боків — і все стає ясно. Запах відрізняється. У книжки, яка довго простояла на полиці, нецікавий сухий запах. Але якщо її торкалася рука, запах відрізняється і відчувається інша вологість.

Ми провели ще кілька експериментів, і я з’ясував, що хай там собаки-стежії дуже здібні, люди недооцінюють себе: просто їхній ніс вище від землі.

(Я помітив, що мій собака, принюхавшись до підлоги, може точно з’ясувати, як я пройшов по будинку, особливо якщо йти босим. Я теж спробував це з’ясувати: порачкував по килиму і принюхався — чи є різниця між місцями, де я повзав, а де — ні. І не відчув її. Так що тут у собак куди більший талант).

Через багато років, коли я вперше потрапив у Калтех, у будинку професора Бейчера10 проходила вечірка, на яку завітало багато гостей із Калтеху. Не пригадую, як до цього дійшло, але я розповів їм про «органолептичний експеримент» з пляшками і книжками. Ясна річ, ніхто мені не повірив, бо всі вважали, що я їх розігрую. Довелося продемонструвати.

Ми акуратно зняли з полиці вісім чи дев’ять книжок, не торкаючись їх руками, я вийшов з кімнати. Потім троє різних людей узяли три різні книжки: відкрили, закрили і поклали на місце.

Я повернувся, обнюхав руки і книжки — не пригадую, що перше, — і правильно визначив усі три книжки; помилився я тільки в одній людині.

Публіка все одно мені не повірила, люди подумали, що тут, очевидно, якийсь фокус. Вони все вичисляли, як же мені це вдалося. Існує відомий фокус, коли спільник між публікою подає сигнали, і гості з’ясовували, хто ж мій спільник. Відтоді мені спало на думку, що можна зробити хороший картковий трюк — просиш людину потай вибрати карту, а потім кажеш: «Я визначу карту по запаху, бо в мене собачий нюх». Звісно, ніхто не повірить, що ти робиш точно те, що кажеш.

Руки в людей пахнуть дуже по-різному — саме тому собаки