Читати книгу - "Повість про нещасних марсіян, Олексій Вікторович Бобровніков"

— Погано, що ми повинні обманювати тих, хто міг би підтримати нас, — сказав Джо.

— По-моєму, ми вже нікого не обманюємо, — стомлено махнув рукою Тед. — Нами ще цікавляться або диваки, або шпигуни, а наша башта так розгойдалась, що я вже не бачу способу злізти, не скрутивши собі в'язів.

… Чекати їм довелося недовго. Бурхливе життя гостинної планети, на якій так вигідно могли б улаштуватись троє марсі, неспокійна вдача її жителів несподівано втягли друзів у нові пригоди.

— «Заворушення на заводі «Циклон» перекинулись на нові підприємства», «Підбурювачі з іншого світу», «Досить нам своїх» — Майк сердито підкреслював нігтем жирні заголовки.

— Поясніть мені, що це означає?

— Ми ж не винні, що ваша конституція дає право робітникам страйкувати.

— Але ж якого чорта ви вплуталися в цю історію?

— Один із засновників вашої демократії говорив таке: «Мені подобається система, за якої кожен трудящий може з власного бажання залишити роботу». Бачите, цей чоловік був навіть радий такому, і ми бачили пам'ятники, поставлені йому в багатьох містах, — ним і досі не перестають захоплюватись, — сказав Джо. — Чим же ви незадоволені?

— Зрозумійте, що мені наплювати на асоціацію і на її заводи, але ж ви рубаєте дерево, на якому сидите. Божевільні люди, або чорт знає, хто ви такі!

— Ми не заварювали цієї каші, — намагаючись заспокоїти Майка, вів далі Джо. — Почалося з того, що адміністрація стала більше тиснути на робітників. Одній країні з великими претензіями (у нас вона називалась би просто «міжканальна зона 73», а тут зветься державою, вона з вами в союзі) нащось здалися ракети. Звичайно, не для космічних прогулянок. Ракети їм знадобились дуже терміново, і адміністрація натисла на робітників. Вони і скористалися своїм правом. — Джо намагався говорити спокійно, ледве стримуючи злість. — Через те, що нас також змусили робити ці штуки, ми не могли лишатися осторонь. Навіть тоді, коли полетимо звідси, ми не хотіли б бачити, як ваша Земля розлетиться на шматки. Треба сказати, що хлопці на заводі спочатку ставились до нас з недовірою, але коли ми познайомилися ближче, то знайшли спільну мову.

— І це все? По-вашому, дуже просто.

— Ні, не все, — у свою чергу скипів Тед. — На що ми могли сподіватися, вирушаючи на невелику планету з чудовим кліматом, водою і всіма, так би мовити, вигодами для квартирантів? Побачити лютих чудовиськ, які пожирають одне одного? Первісну культуру, тобто людей, що намагаються навести тут якийсь порядок? Розвинену державу з циклопічними храмами, воїнами та жерцями, щ приносять людські жертви в ім'я якого-небудь божества? Людей, які володіють машинами, щоб поневолювати одне одного? Чи людей, які стали рабами цих машин? А може, високу техніку, інтелект і розумний, справедливий суспільний лад? Ваші письменники-фантасти писали, що все це вже існує на Марсі та інших ланетах. На свій подив, ми зустріли на Землі разючу суміш. На площі всього в п'ятсот десять мільйонів квадратних кілометрів примудрилось розміститися те, чого вистачило б на добру сотню населених світів: скупчення культур найрізноманітнішого ступеня розвитку, мов, релігій, богів і божків, і все це, так би мовити, в провінціальному масштабі. Причому, ті, що досягли, здавалося б, найвищого ступеня, перевершують інших у бажанні дубасити і пригноблювати сусідів. Ваш горезвісний вільний світ схиляється лише перед тим, що тут називають грішми. Вільно збирати нікчемні папірці — головна мета кожної людини чи держави. А ще — бажання будь-що-буде розчавити іншу частину планети, яка усвідомила це безумство. Людей, які бажають об'єднатися, щоб іти дорогою справедливості, називають червоними і всіляко переслідують. Ми пишаємось, що наша планета такого кольору. Справді, чи варт було летіти здалеку, щоб побачити ваш бедлам?..

— …І зрозуміти його безглуздість, — додав Джо.

— Тому, — передихнувши, вів далі Тед, — ми приготували для вас нову сенсацію. Не знаю, як ви сприймете це. Ми колись обіцяли, що всі новини проходитимуть через ваші руки. Читайте. — Він простягнув Майкові списані аркуші.

— Ви написали тут усе, що зараз сказали?

— Трохи в делікатнішій формі. Прочитавши перші рядки, Майк звів очі на

марсіян. На його обличчі був подив і невластива йому серйозність.

— І ви зважились на це саме тепер? — спитав він, закінчивши читати.

— Ви хотіли, щоб це сталося раніше?

— Я не стану приховувати від вас, друзі…

— Щось неприємне?

— Я не стану приховувати, що справи наші… — Майк скорчив гримасу і поліз до кишені за сигаретою, — що добра половина людства починає нудьгувати.

— Ви говорили вже про це і просили придумати щось нове.

— Ви поставите проти себе найсильнішу половину, а решта…

— Ми все обміркували, Майк. Ми повинні з честю закінчити цю гру. Ви гадаєте, що ми будемо самі? В тім-то й річ, що самі ми нічого не зможемо.

— Ви неодмінно хочете, щоб я це передав пресі?

— Так, Майк, і щонайшвидше.

Майк згорнув папери і підвівся з крісла:

— Я зроблю все, що зможу, але я один… Коли він попрямував до дверей, Тед підійшов до нього і взяв за лікоть:

— А ви вірите в нас, Майк?

— Я був би нікчемним журналістом, коли б вірив у все, що пишу. Але я люблю вас. І знаєте за що? Це дуже важко, будучи марсіянином, лишитися справжньою людиною.

Наступного дня газети опублікували таку заяву марсіян:

«Спостерігаючи Землю, наші вчені бачили на ній періодичні світлові спалахи. Спалахи ці носили характер ланцюжків, що рухались по поверхні планети. Ми вважали, що це були вогні війни, за якими на Марсі досить точно визначили кордони деяких держав. У цьому столітті ці спалахи не спостерігалися лише на одному материкові. Зважаючи на це, ми гадали, що цей континент наймиролюбніший, і саме сюди було вирішено направити наш корабель. Останніми роками настало затишшя на всій планеті. Атомні вибухи в пустелях