Читати книгу - "Повість про нещасних марсіян, Олексій Вікторович Бобровніков"

обох півкуль, а також нові супутники Землі, безперечно штучного походження, дали підставу прийти до висновку, що по закінченні воєн люди перейшли до грандіозних творчих робіт. Одначе, маючи все-таки сумніви щодо точності цих висновків, ми, приземлившись, навмисне висадили в повітря літальний апарат, щоб позбавити мешканців Землі можливості перенести свій войовничий запал в інші світи. Протягом короткого знайомства із земними звичаями, особливо під час роботи на ракетному заводі, ми переконались, що зробили правильно, і заявляємо, що поки у людей не переможе розум, ми не розголосимо своїх секретів навіть тоді, коли нам будуть погрожувати смертю.

Нам відомо також, що з кожним роком на Землі зростає прагнення до миру. Тому ми завжди з радістю подамо технічну допомогу в творчих пориваннях людства, всі свої знання ми готові віддати лише тим борцям за розквіт науки і миру в усьому Всесвіті, в щирості яких ми будемо певні».

Розділ XIX
ПРО ВІЗИТ ДВОХ ЧОЛОВІКІВ І РОЗМОВУ ДВОХ ЖІНОК

Немов якимись чарами, у марсіян скінчились пишні прийоми, прес-конференції і засідання наукових товариств. Газети замовкли. Лише сенсаційні, а часом скандальні дрібниці ще знаходили місце в бульварній пресі.

Як і раніше, ще збиралися юрми цікавих навколо марсіян, де б ті не появились, але інколи чулися ворожі вигуки й погрози.

Прогресивні організації, які свого часу охоче відгукувалися на мирні заклики марсіян, все-таки ставились до них обережно, а часом з іронічною недовірою.

Лише Джо не втрачав надії, що вони йому допоможуть. Він надовго став десь пропадати і, як зауважила Бетсі, став більше мовчати і менше лаятись.

— Не можна вважати за дурнів тих, на кого хочеш спертися, — часто говорив він Теду. — Вони хочуть знати правду про всю цю витівку, хоча, мабуть, і розуміють, що правду ми можемо сказати тільки там.

Під цим туманним «там» друзі розуміли невідомий світ десь за океаном. Усе настирливішою ставала думка — вирватись і якомога швидше.

У цьому затишші, яке настало, запрошення, що його одержали від одного давно вже неіснуючого комітету, здивувало й порадувало друзів. Комітет транспланетних культурних зв'язків запрошував їх, щоб обговорити «питання, які знову виникли у зв'язку з гуманною декларацією марсіян», — як говорилося в листі.

Чарівність весняного дня не могли зіпсувати навіть огидні пики шпиків, які останнім часом, уже не криючись, усюди настирливо супроводили друзів.

Тільки Лорі, здавалось, не дуже був радий цій подорожі. Чи не краще було б спокійно сидіти вдома з улюбленими книжками?

— Я не маю охоти їхати далі, — жалібно почав він, коли машина зупинилась на забитому машинами перехресті. — Прикро марнувати час на пусту балаканину. Вони й без мене добре обійдуться. — Лорі показав на чорну машину, що захрясла трохи позаду. — Цікаво було б одурити отих хлопців.

— Справді, це не завадило б, — посміхнувся Джо.

— Ніхто не помітить мене в юрбі.

— Якби не твої звички… — сказав Тед.

— Їй-богу, — запевнив Лорі, — подихаю свіжим повітрям і повернусь додому.

— Ну що ж, — Тед запитливо глянув на Джо, — давай!

Обоє з заздрістю дивилися вслід Лорі, поки той не зник між натовпом.

— Хоч би він чого не накоїв, — занепокоєно сказала Бетсі.

— Не турбуйся, — відповів Тед. — Лорі дивак, але саме настільки, щоб внести пожвавлення в наше діло. Без нього всім уже давно б здалося, що марсіяни нудні люди…

Машини рушили з місця і довгою низкою поповзли через міст.

— Ти не можеш собі уявити, який був вираз їхніх фізіономій, коли вони помітили, що тебе нема! — сказав Тед, заходячи до кімнати. — Особливо у рудого.

Лорі перестав розглядати своє підборіддя і відклав люстерко:

— Мені здалось, що появилось кілька волосинок.

— На тебе впливає весна, — буркнув Джо.

— Це просто сажа. В цьому місті нею хоч греблю гати.

— Ти, мабуть, провів час краще за нас, коли не встиг навіть умитися.

— Не дуже нудився. На сусідній вулиці мене пізнали хлопчаки, вони збіглися з цілого кварталу. Я поспішив додому. І, певно, нудився б більше, ніж ви, коли б не ці хлопці…

— Ти привіз їх сюди?

— Ні, — сказав Лорі. — Коли я повернувся, два милі хлопчики поралися тут, наче у себе дома.

— Тут? Які хлопчики? Тобі не двоїться в очах?

— Я не знаю, як вони зайшли. Двері були замкнуті. Моя поява їх дуже здивувала, потім той, котрого називали Рой, тицьнув мені пістолетом сюди, — Лорі показав на середнього ґудзика на піджаку, — попросив сісти і сидіти спокійно. Вони перекидали все догори дном. Я пояснив, що ми вважаємо за краще тримати своє добро в голові, але вони не дуже йняли цьому віри й забрали з собою гору паперів. По-моєму, нічого істотного, крім моєї статті про марсіянську літературу. Її доведеться писати наново.

— Ти молодець! — сказав Джо. — Тобі довелось прибирати кімнату після тих свиней?

— Звичайно. Виходячи, вони попередили, що я зможу зчинити галас не раніш як за десять хвилин. Коли вони відійдуть на пістолетний постріл. Я сказав, що кричати не збираюсь, і запропонував їм віскі. Але вони чомусь не пили.

Ця пригода не дуже схвилювала марсіян. Більше завдавав клопоту їхній бюджет. Після швидкоплинної, запаморочливої слави їм не хотілося зголошуватись на запрошення всяких видовищних установ, котрі тепер, як і пророкував Майк, одні ще цікавились марсіянами. Усе ж довелось згадати про вигідну угоду, укладену колись з однією кінофірмою. Вона могла б виручити їх ще на деякий час. Найближчими днями студія розпочинала виробництво багатосерійного бойовика за давно забутим романом Бероуза, і марсіяни мали їхати, щоб узяти участь у зйомках.

Ця робота, якщо вона вийде вдала, могла знову збудити цікавість громадськості до марсіян.

Клопоти, пов'язані з від'їздом, трохи