Читати книгу - "Остання роль, Едуард Ісаакович Ростовцев"

досі сороммо і страшно, як згадаю. А Світлана не злякалася, навпаки, спокійно так промовила: «Ну, вбий мене. Може, так буде навіть краще».

— Коли це було?

— За день до її смерті.

Відпустивши Лізу, Онопрієнко запитливо глянув на Білякевича.

— Ще одна версія, — озвався підполковник. — Спровоковане вбивство. Може, Кошарна проконсультувалася з досвідченим юристом?

— Навряд, щоб вона видумала цю історію, — похитав головою Онопрієнко. — А що перебільшила трохи, то це безперечно, надала епізоду відповідного забарвлення й звучання. Це вже вдруге я розмовляв з нею, і в мене склалося враження, що вона сама ладна сісти в тюрму, аби тільки допомогти Назарову.

— Хоча її самолюбство і вражене тим, що Назаров їздив із Світланою на базу відпочинку.

— Завидне всепрощення, нічого не скажеш, — мовив Онопрієнко. — Але це емоції, а нам потрібні факти.

Є факти, докопатися до яких дуже нелегко, хоч потім і здається, ніби вони були просто під рукою, аж дивно, що не помічав їх… Та це тільки здається вже згодом…

Наприкінці другого дня Онопрієнко подзвонив Білякевичу, попросив зайти. В кабінеті слідчого підполковник застав жвавого кремезного парубійка з пшеничними вусами, які смішно стирчали над пухкими хлопчачими губами.

— Гідролог і аквалангіст Олександр Орел, — відрекомендував його Онопрієнко.

Орел буїв серед аквалангістів, які знайшли тіло Світлани Мелещук. Гідролог за фахом, він звернув увагу на те, повз що пройшли чи, точніше, пропливли його товариші.

— В озері я помітив, що донна течія в північно-східній частині не досягає тієї прибережної ділянки, де нібито втопилася жінка.

— Її скинули в воду, — уточнив Білякевич.

— Це не має значення, — заперечив Орел. — Людина не палиця, її не закинеш на двадцять п'ять метрів. Тоді я не надав цьому значення. А коли Юхим Євгенович, — він глянув на Онопрієнка, — поговорив зі мною, я знову поїхав на озеро, проміряв усе, побалакав з хлопцями… І вийшло ось що…

Аквалангіст подав підполковникові карту частини Лісового озера й правого берега його. Цю карту накреслив він сам, нанісши на неї причал для човнів і складені на березі залізобетонні плити. В тому місці, де вони лежали, криві лінії, якими Орел позначив донну течію, відступали досить далеко від берега.

— Тут озеро утворює невеличкий затон. Ось він, схожий на підківку. Якби жінка упала в воду саме в цьому місці, течія не віднесла б її тіла туди, де ми його знайшли, — пояснював аквалангіст. — Течія не доходить до затону. Хіба що жінка відплила від берега метрів за двадцять п'ять — тридцять і там утопилась.

— Вона втопилася в затоні.

— А хто це бачив? — досить гостро запитав Орел і одразу ж додав: — Даруйте… Так не могло бути.

— А якщо вона впала в озеро ось тут? — Онопрієнко показав на карті місце праворуч від плит, метрів за п'ятдесят.

— Це інша річ, — погодився гідролог. — Тут взагалі небезпечно — вир.

Білякевич насторожився: точка, яку показав Онопрієнко, була там, де, за словами Назарова, Світлана вперше, на початку літа, пустуючи, стрибнула у воду і її мало не затягло в чорторий.

— Виходить, у затоні вона не могла втопитися?

— Могла, там доволі глибоко. Проте тіло звідти водою не віднесло б. Хіба, може, його хто перетягнув потім.

— Навіщо?

— Звідки ж мені знати?

— Як гідролог, ви можете дати такий висновок? — запитав Онопрієнко.

— Хоч зараз.

— Не поспішайте, — стримав його слідчий. — Це має бути докладний висновок, обгрунтований розрахунками, вимірами й усіма іншими методами. Я ознайомлю вас із тими питаннями, на які ви повинні дати відповідь. Скільки часу вам потрібно на таку роботу?

— Ну, якщо так, то, мабуть, з тиждень, не менше.

Коли Орел пішов, Онопрієнко невесело всміхнувся:

— Чим далі в ліс, тим більше дров. Що ви думаєте, Вікторе Михайловичу, про цю гідрологічну сенсацію?

— Думаю, що вона може підштовхнути нас до розгадки.

— Ну-ну, — недовірливо похитав головою Онопрієнко. — Побачимо.

Повернувшись з управлінської наради, Білякевич побачив біля дверей свого кабінету незнайомого офіцера міліції.

— Ви до мене?

— До вас, товаришу підполковник, — узяв під козирок офіцер. — Старший лейтенант Петришин, дільничний інспектор…

— Приїхали!.. — радісно перебив його Білякевич. — До кінця відпустки приїхали. Ну, молодець, Петришин! Ви навіть не уявляєте, який ви молодець.

Петришин був уже немолодий, дебелий, але підтягнутий, скупий у рухах та словах і, як виявилося, толковий чоловік, а пам'ять мав просто феноменальну.

— Ні, товаришу підполковник, виливки не збереглись. Але я пам'ятаю слід тих «Жигулів». Од лісової дороги він повернув праворуч. «Москвич» Назарова пішов лівіше, до будиночків бази, а «Жигулі» в другий бік рушили, вздовж правого берега. Слід протекторів був чіткий, тільки подекуди його вдавили інші машини. Вранці їх багато наїхало — і рятувальні, й медичні, і наші, з райвідділу. Про те, що там вчинено злочин, одразу не подумали, місце події не охоронялось. А ті «Жигулі» зупинялися біля ялинника, метрів за сто від лісової дороги і метрів за десять від озера. Там вони розвернулись і поїхали назад на лісову дорогу. Я по сліду визначив. Машина не стара, але експлуатували її недбало — масло текло. Візерунок на протекторах — ялинкою. І ще пам'ятаю: там, де стояли «Жигулі», валялися недокурки сигарет. Штук п'ять-шість. Сигарети, я звернув увагу, були без фільтра, а недокурки — пожовані з кінця. Видно, хтось біля машини курив сигарету за сигаретою, бо недокурки лежали недалеко один від одного. Деякі були вже затоптані в землю. А земля там глиниста, в'язка.

На карті, що її склав гідролог Орел, місце стоянки «Жигулів», показане Петришиним, було якраз навпроти виру. Невже це випадковий збіг?..

Надія на успіх була дуже маленька — все-таки понад два місяці минуло. І самоскиди та бульдозери їздили там уздовж і впоперек, і всякі інші машини, та й дощі змивали в озеро листя, сміття. А проте