Читати книжки он-лайн » Класика 📜🎩🎭 » Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

155
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 94
Перейти на сторінку:
руш­ни­ка­ми, щоб ути­ра­ти гу­би й ру­ки. Всі сіли за стіл, ви­пи­ли по чарці нас­той­ки й так тер­ну­ли по­ро­ся, що од йо­го швид­ко зос­та­лись тільки кісточ­ки. Після по­ро­ся­ти най­мич­ка при­нес­ла са­ля­тир­ку сма­же­них кур­чат. Й кур­ча­та десь ділись, не­на­че по­летіли на сіда­ло. За кур­ми при­летіли на стіл пе­чені кач­ки, на­чи­нені яб­лу­ка­ми, - й кач­ки не­на­че пірну­ли під во­ду. За кач­ка­ми вис­ко­чи­ли з кімна­ти шу­ли­ки з ма­ком та з ме­дом, - і шу­ли­ки щез­ли. На­лив­ка з пля­шок не­на­че ввіхо­ди­ла в стіл, і ввіхо­ди­ла ду­же швид­ко.

- Ну, гос­по­ди­не, по­ки ще наші язи­ки по­вер­та­ються в роті, по­го­во­ри­мо по-бо­жо­му за весілля. Ко­ли нам справ­ля­ти весілля? - спи­тав Про­ко­по­вич.


- Воля ва­ша, отець Сте­пан, - од­ка­зав Мос­са­ковський, - а на мою дум­ку весілля не­ма чо­го одк­ла­да­ти.


- Авжеж, не­ма чо­го одк­ла­да­ти, - ска­за­ла й Про­ко­по­вич­ка, - час су­хий, теп­лий, по­го­жий, над­ворі го­ди­на. В нас усього, хва­ли­ти бо­га, до­волі. Та ще ко­ли б ча­сом знов па­рафія не втек­ла.


- О, вже не вте­че! - обізвав­ся Ха­ри­тонів брат. - Ми вже прип'яли її доб­рим на­ли­га­чем. Дру­гий Ба­ла­бу­ха не швид­ко най­деться.


- Хто йо­го знає… ко­ли б ча­сом гро­ма­да не пе­ре­ду­ма­ла, - при­ки­ну­ла Про­ко­по­вич­ка, ско­са пог­ля­да­ючи на Ха­ри­то­но­во­го бра­та, кот­рий і сам був би ра­дий, щоб па­рафія зірну­ла з Ха­ри­то­но­вої гнуз­деч­ки та втек­ла до йо­го.


- А да­вай­те спра­ви­мо весілля че­рез тиж­день в неділю! - ска­зав Про­ко­по­вич.


- Про ме­не й в неділю. В су­бо­ту спе­че­мо ко­ро­вай та шиш­ки, а в неділю й до вінця, - ска­за­ла Про­ко­по­вич­ка, поп­рав­ля­ючи на го­лові очіпок та намітку.


Вечеря скінчи­лась. Усі вста­ли з-за сто­ла, обер­ну­лись до об­разів і заспіва­ли. Стар­ший Мос­са­ковський про­возг­ла­сив "мно­гая літа" гос­по­да­реві, потім гос­по­дині й мо­ло­дим. Усі заспіва­ли "мно­гая літа". В світлиці ста­ло душ­но. Про­ко­по­вич по­од­чи­няв усі вікна. В ха­ту по­ли­лась тон­ка про­хо­ло­да су­хої теп­лої осені. 3орі пиш­но бли­ща­ли над сад­ком на тем­но­му, аж чор­но­му небі. Всі посіда­ли й тільки соп­ли та об­ти­ра­ли піт з ли­ця. Роз­мо­ва не клеїлась. Всі жму­ри­ли очі. Про­ко­по­вич позіхнув на всю ха­ту, за ним позіхнув стар­ший Мос­са­ковський, а потім позіхну­ла то­ненько в ру­кав і Про­ко­по­вич­ка. Тільки мо­лоді не позіха­ли в ку­точ­ку. Они­ся все ще­бе­та­ла Ха­ри­то­нові, як Ба­ла­бу­ха приїздив сва­та­ти її, як во­на нак­ла­ла йо­му в віз гар­бузів. Ха­ритін ти­хо сміявся й не зво­див очей з її ма­леньких пов­них уст, котрі ми­готіли й во­ру­ши­лись - і з-під кот­рих бли­ща­ли дрібні білі зуб­ки.


- Тепер хоч і до­до­му, - ска­зав стар­ший Мос­са­ковський.


- Та зос­таньтесь но­чу­ва­ти, - про­сив Про­ко­по­вич, со­ва­ючись на стільці, - ніч тем­на, а вам тре­ба пе­реїзди­ти че­рез Рось. Бо­ро­ни бо­же якої на­пасті!..


Прокоповичка мов­ча­ла. Їй зда­ва­лось, що за ніч па­рафія вте­че од Ха­ри­то­на, як він не поїде но­чу­ва­ти в Вільша­ни­цю.


Моссаковський встав і по­чав про­щаться. За ним встав і Ха­ритін. Гості розп­ро­ща­лись.


- Вип'ємо ж на до­ро­гу, щоб ко­ле­са підма­за­ти, - про­сив Про­ко­по­вич, на­ли­ва­ючи по чарці.


Випили до коліс.


- Вип'ємо ж і по другій, щоб ва­шим ко­ням бу­ло ве­селіше бігти, - знов прип­ро­шу­вав Про­ко­по­вич.


Випили і до ко­ней і вип­ро­ва­ди­ли гос­тей на га­нок з свічка­ми, пляш­ка­ми та чар­ка­ми. На ган­ку ще ви­пи­ли, щоб до­ро­га сла­ла­ся ска­тер­тю. Про­ко­по­вич пок­ли­кав по­го­ничів і по­час­ту­вав їх, щоб во­ни ча­сом не пе­ре­ки­ну­ли гос­тей. Вже бу­ла глу­па ніч, як гості ру­ши­ли з дво­ру. По ти­хо­му, ніби мерт­во­му селі го­лос­но за­то­рохтіли во­зи, й той гук за­мер десь гли­бо­ко вни­зу над Рос­сю.


- А що, ма­мо, чи бу­ду я со­ло­мою то­пи­ти та горш­ком во­ду но­си­ти? - спи­та­ла Они­ся.


- О, те­пер, панімат­ко, вже не бігай, як кур­ка з яй­цем, та не бу­ди ме­не, як я бу­ду од­по­чи­ва­ти в пасіці.


- Смійтесь, смійтесь з ма­тері, а ма­ти те­пер на­тан­цюється, по­ки ще й весілля нас­та­не.


- Танцюй, вра­же, як пан ка­же! - жар­ту­вав Про­ко­по­вич. - А доб­рий чо­ловік оцей Ха­ритін, та та­кий ти­хий, та лю­бить об­ра­зи, ще й доб­ру гор­тань має. Шко­да тільки, що не бас!


Через тиж­день в су­бо­ту в пе­карні па­нот­ця Про­ко­по­ви­ча після раннього обіду мо­ло­диці роз­по­ча­ли бга­ти ко­ро­вай та шиш­ки. Про­ко­по­вич­ка пок­ли­ка­ла з се­ла за­можніших ха­зяй­ок.


Приїхали ма­туш­ки, ро­дич­ки Про­ко­по­ви­чеві. Мо­ло­диці пос­та­ви­ли се­ред пе­карні два сто­ли, по­ми­ли по лікті ру­ки, ста­ли кру­гом сто­ла й ви­ки­ну­ли з но­чов тісто. Ти­тар­ка по­ча­ла ду­же то­не­сеньким го­ло­сом пісні до ко­ро­ваю:





Світи, бо­же, з раю


До на­шо­го ко­ро­ваю,


Щоб бу­ло вид­не­сенько


Кра­яти дрібне­сенько!





За ти­тар­кою заспіва­ли мо­ло­диці й ма­туш­ки. Ру­ки і кру­гом сто­ла за­веш­та­лись, за­во­ру­ши­лись. Голі лікті дри­жа­ли, во­ру­ши­лись, зачіпа­ли один дру­го­го, сту­ка­лись один об дру­гий. Білі й чорні ру­ки біга­ли по тісті, ви­роб­ля­ли шиш­ки, ви­ка­чу­ва­ли, роз­ка­чу­ва­ли довгі ка­ча­лоч­ки, розпліску­ва­ли, вирізу­ва­ли зуб­чи­ка­ми. Одні ру­ки скру­чу­ва­ли зуб­часті ка­чал­ки в шиш­ки, другі ліпи­ли го­лу­би, треті наліплю­ва­ли їм з чер­нуш­ки очі, вирізу­ва­ли зуб­чи­ка­ми по­яс­ки на вер­шок ко­ро­ваю. На дру­го­му столі уби­ра­ли шиш­ка­ми та го­луб­ка­ми здо­ро­вий та дов­гий ко­ро­вай, об­ти­ка­ли йо­го мин­да­лем та род­зин­ка­ми. Пісня співа­лась за піснею. Другі мо­ло­диці міси­ли діжу та тісто на па­ля­ниці в здо­ро­вих ноч­вах. Де­котрі по­ра­лись ко­ло печі. Огонь в печі па­лав; по­лум'я гу­ло та тріща­ло. Мо­ло­диці жар­ту­ва­ли, док­ла­да­ли од­на другій, знов співа­ли, то пе­рес­та­ва­ли, то знов по­чи­на­ли: "Світи, бо­же, з раю до на­шо­го ко­ро­ваю!"


А світи­ти не ду­же бу­ло тре­ба, бо сто­яв чу­до­вий яс­ний осінній день, які бу­ва­ють пе­ред пок­ро­вою. В вікно ли­ло­ся ве­се­ле теп­ле сон­це. Пе­кар­ня бу­ла за­ли­та та­ким яс­ним світом, що по­лум'я в печі тільки чер­воніло, буцім на­мальова­не на по­лотні.


Молодиці вкри­ли увесь піл і ле­жан­ку шиш­ка­ми, по­ви­роб­лю­ва­ли па­ля­ниці. Ко­ро­вай пок­ла­ли на віці од діжі й обліпи­ли віко навк­ру­ги вос­ко­ви­ми свічеч­ка­ми, на кот­рих лед­ве бу­ло примітно білі пля­ми ог­ню. З печі виг­реб­ли жар.


Поклали на припічок дві ло­па­ти й з пісня­ми по­нес­ли на віці се­ред свічок ко­ро­вай, приспіву­ючи до печі, як до жи­вої лю­ди­ни: "Пе­че на­ша, пе­че, спе­чи нам ко­ро­вай гре­че!"


Посадивши ко­ро­вай та шиш­ки в піч, мо­ло­диці по­ми­ли ру­ки, зас­ла­ли сто­ли ска­тер­тя­ми. В пе­кар­ню увійшла Про­ко­по­вич­ка й Они­ся й ви­нес­ли пляш­ки з горілкою та по­лу­день. Они­ся по­дя­ку­ва­ла мо­ло­ди­цям і по­час­ту­ва­ла усіх з своїх рук. Мо­ло­диці приліпи­ли на дні діжі свічки, посвіти­ли їх, нак­ри­ли віком, ста­ли в кру­жок, підня­ли діжу на ру­ках вго­ру, тричі обк­ру­ти­лись з діжею й стук­ну­ли нею по тричі за кож­ним ра­зом в сво­лок. Все, що бу­ло в хаті, заспіва­ло. 3аспіва­ли навіть старі ба­би, зга­ду­ючи ті давні ча­си, ко­ли ще во­ни бу­ли мо­ло­ди­ми, як для їх ко­лись бга­ли ко­ро­вай. Хвилі співів за­ли­ли пе­кар­ню, роз­ля­га­лись по світлиці й че­рез од­чи­нені двері й вікна ли­лись по селі.


Поки ко­ро­вай пікся,

1 ... 24 25 26 ... 94
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"