Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

мо­ло­диці пи­ли, по­луд­ну­ва­ли, цо­ко­та­ли та приспіву­ва­ли до ко­ро­ваю, щоб він і випікся, й виріс вго­ру, як го­ра. Вже пе­ред ве­чо­ром вий­ня­ли з печі ко­ро­вай, кот­рий і справді ду­же вдав­ся. Іде раз заспіва­ли мо­ло­диці й розійшли­ся по ха­тах, не­су­чи кож­на в ру­ках весільну шиш­ку на гос­ти­нець дітям.

Тим ча­сом як мо­ло­диці бга­ли ко­ро­вай, Про­ко­по­вич опо­ряд­жу­вав клу­ню. Ха­ти бу­ли не ве­ликі, а гос­тей ма­ло наїха­ти ба­га­то. Най­ми­ти ви­нес­ли сно­пи з зас­то­ронків, чис­то ви­ме­ли всю клу­ню, вби­ли тік, по­ли­ли во­дою. Стіни по­завішу­ва­ли ки­ли­ма­ми, ряд­на­ми, прос­ти­рад­ла­ми, об­тяг­ли шмат­ка­ми небіле­но­го по­лот­на. В од­но­му зас­то­рон­ку пос­та­ви­ли сто­ли й ос­ло­ни для му­зик, в дру­го­му пос­та­ви­ли довгі ряд­ки столів для гос­тей. По обид­ва бо­ки то­ку пов­би­ва­ли кілки, а на кілках повіша­ли ліхтарі, щоб світ па­дав на тік, де ма­ла тан­цю­ва­ти мо­ло­да з друж­ка­ми. В ти­та­ревій хаті пат­ра­ли пти­цю та по­ро­ся­та, а на го­роді сма­ли­ли ка­ба­на. Про­ко­по­вич привіз з Бо­гус­ла­ва доб­ре ба­ри­ло горілки. Про­ко­по­вич­ка по­ви­то­чу­ва­ла з ба­ри­лець усі на­лив­ки, які бу­ли в неї в льоху, на­ва­ри­ла ва­ре­ну­хи, медів. Скрізь кипіла ро­бо­та, скрізь во­ру­ши­лись лю­ди. Мо­ло­диці пек­ли, сма­жи­ли, ва­ри­ли та знов сма­жи­ли. Вже в глу­пу ніч усі, ду­же по­том­лені, по­ля­га­ли спа­ти.

В неділю ра­ненько Они­ся про­ки­ну­лась пе­редніше за всіх. Їй не спа­лось, хоч над­ворі тільки що роз­вид­ню­ва­лось. Во­на вста­ла, на­ки­ну­ла жу­пан і вий­шла в са­док. В ціло­му домі всі ще спа­ли після ве­ли­кої вчо­рашньої праці та біга­ни­ни. Скрізь бу­ло ти­хо. В селі десь да­ле­ко бу­ло чу­ти, як співа­ли півні та рев­ли ко­ро­ви. Они­ся пішла стеж­кою по­над са­мою го­рою. Не­бо синіло, як ши­ро­ке шат­ро, й вкри­ва­ло ти­ху, сон­ну зем­лю. Вни­зу дріма­ла во­да в Росі й ти­хо лисніла про­ти чер­во­но­го не­ба. За Рос­сю, на поділлі, на рівнині не­на­че спав гус­тий ду­бо­вий ліс. Са­док на горі, ви­сокі бе­ре­ги Росі, вкриті ліса­ми, не­на­че ду­му ду­ма­ли, див­ля­чись на Рось, на гус­тий ліс, на чер­во­не не­бо над лісом. Гус­та осіння ро­са аж до­до­лу гну­ла ще зовсім зе­ле­ний лист на де­реві. Над­ворі ніби ще сто­яло літо, й тільки по­ло­ви­на по­жовк­ло­го лис­ту на шов­ко­ви­цях бли­ща­ла, ніби на­ве­де­на зо­ло­том, і на­га­ду­ва­ла, що вже ми­ну­ло літо.

Онися ки­ну­ла очи­ма на са­док, на густі ліси, на Рось, на густі ку­пи чор­ноб­ривців та гвоз­диків, зга­да­ла, що во­на сьогодні вінчається, й по­чу­ва­ла, що її сер­це взяв ти­хий жаль. Їй ста­ло жал­ко й сад­ка, й Росі, й батько­вої ха­ти. Во­на по­ве­ла очи­ма на ши­рокі по­ля та лу­ки за Рос­сю, де мріли в Вільша­ниці вер­би та груші, й по­чу­ва­ла, що її сер­це за­во­ру­ши­лось од ра­дощів.

"Там я бу­ду гос­по­ди­нею, ма­ти­му своє гос­по­дарст­во, свою ху­до­бу… Там моє царст­во й панст­во!" - по­ду­ма­ла Они­ся й по­чу­ти­ла, що її ду­ша заг­ра­ла. Во­на гор­до підня­ла го­ло­ву й ще раз ки­ну­ла очи­ма на ши­ро­ку-ши­ро­ку, пиш­ну кар­ти­ну за Рос­сю й навіть не приміти­ла, як з-за гус­то­го лісу ви­ко­ти­лось пиш­не сон­це, об­ви­те ко­рот­ким чер­во­ним ог­няс­тим промінням, і про­ни­за­ло ку­че­ряві важкі вер­хи дубів. "Там моє царст­во й панст­во! Там я бу­ду гос­по­ди­нею!" - по­ду­ма­ла Они­ся й спокійна та гор­да вер­ну­лась до ха­ти.

- А що, доч­ко! Час тобі уби­ра­тись до вінця. За­то­го задз­во­нять на ут­ре­ню, - ска­за­ла ма­ти, зустріча­ючи Они­сю на ган­ку.

Ще не встиг­ла Они­ся вми­тись, в ха­ту поп­рибіга­ли вже уб­рані в квітки та стрічки друж­ки, доч­ки ба­га­тих гос­по­дарів на селі. Дівча­та зап­ле­ли Онисі ко­си, пок­ла­ли на го­ло­ву стрічки, заквітча­ли всю го­ло­ву квітка­ми, наділи чер­во­не товс­те на­мис­то з зо­ло­ти­ми ду­ка­ча­ми. Они­ся наділа до­ро­гу плах­ту, зат­ка­ну жов­тим та білим шов­ком, одяг­лась в яс­но-си­ню юб­ку з срібни­ми квітка­ми, вбу­лась в чер­воні че­ре­вич­ки й взя­ла в ру­ку ви­ши­ва­ний руш­ник. Задз­во­ни­ли в дзвін, і Они­ся з друж­ка­ми пішла до церк­ви.

Незабаром приїхав Мос­са­ковський з бо­яра­ми, а за ним по­ча­ли з'їжджа­тись йо­го близькі ро­дичі. Мо­лоді зап­ри­час­ти­лись і, по давньому зви­чаю, після служ­би повінча­лись. Во­ни вий­шли з церк­ви, а за ни­ми слідком ру­ши­ли всі лю­ди з церк­ви й за­ли­ли ули­цю. Ко­ло кож­но­го дво­ру в во­ро­тях сто­яли зас­те­лені сто­ли, а на кож­но­му столі ле­жав хліб і дрібок солі. Кож­ний гос­по­дар поз­до­ров­ляв мо­ло­дих з хлібом та сіллю. Про­ко­по­вич­ка стріла мо­ло­дих на ган­ку, де сто­яв зас­те­ле­ний стіл і ле­жав хліб та сіль; во­на поб­ла­гос­ло­ви­ла мо­ло­дих хлібом, і од­на ро­дич­ка об­си­па­ла їх вівсом, пше­ни­цею, по­по­ло­вині з мідни­ми та дрібни­ми срібни­ми грішми. Дітво­ра ки­ну­лась ло­ви­ти гроші, ла­зи­ла по землі, ха­па­лась, штов­ха­лась, пха­лась. Де­котрі хлопці по­ча­ли би­тись. Підняв­ся шум та га­лас. Сон­це яс­но ся­ло по го­ло­вах дівчат та мо­ло­диць, по чор­них го­ло­вах чо­ловіків та па­рубків, котрі во­ру­ши­лись по дворі та кру­гом ган­ку, до­ки мо­лоді пішли в світли­цю й сіли за стіл обіда­ти.

По обіді по­ча­ли з'їжджа­тись на весілля гості. Наїха­ло ба­га­то сусід. Приїхав і отець Мельхи­се­дек з Мар­тою. Се­ред світлиці пос­та­ви­ли дов­гий стіл; на столі пос­та­ви­ли сос­но­ве гільце, пок­ла­ли ко­ро­вай, уб­ра­ний су­хозліткою, пок­ла­ли шиш­ки. Друж­ки заквітча­ли гільце ка­ли­ною та пу­чеч­ка­ми з ко­лосків вівса. Они­сю по­са­ди­ли на по­саді, а за сто­лом посіда­ли друж­ки, доч­ки свя­ще­ників і гос­по­дарів з се­ла. Друж­ки співа­ли пісні. Вже сон­це ста­ло звер­та­ти на вечір, як Они­сю ви­ве­ли з по­са­ду й во­на пішла з друж­ка­ми тан­цю­ва­ти в клу­ню. Му­зи­ки сіли в од­но­му зас­то­рон­ку, в дру­го­му посіда­ли довгі ряд­ки гос­тей кру­гом столів, де сто­яли всякі за­кус­ки та на­пит­ки. Се­ред клуні друж­ки по­ча­ли танці. Ко­ло обох ши­ро­ких две­рей тов­пи­лась ве­ли­ка си­ла на­ро­ду з ціло­го се­ла. Ба­гатіші гос­по­дарі з се­ла з жінка­ми сиділи за сто­ла­ми. Ма­туш­ки бу­ли пе­ремішані з мо­ло­ди­ця­ми й тільки одрізня­лись од їх біліши­ми намітка­ми, тов­щим на­мис­том з зо­ло­ти­ми ду­ка­ча­ми та пар­че­ви­ми жу­па­на­ми.

Сонце зай­шло. В клуні посвіти­ли свічки та ліхтарі, а му­зи­ки все гра­ли, а дівча­та з па­ни­ча­ми тан­цю­ва­ли. На сто­ли по­ча­ли по­да­ва­ти ве­че­рю. Чар­ка хо­ди­ла кру­гом столів без­пе­рес­та­ну. Де­котрі гості не ви­дер­жа­ли спра­ви, повс­та­ва­ли з-за столів і пішли в повітку на сіно спа­ти. Але всі в той день бу­ли ще зви­чай­ненькі. Старі дер­жа­лись і не ду­же на­пи­ва­лись, до­ки на весіллі гу­ля­ли пан­ни та па­ничі, - їх день був в по­неділок. Тільки в глу­пу північ все за­тих­ло. Старі по­ля­га­ли спа­ти: хто та­ки в клуні, хто в повітці. Ма­туш­ки розійшлись спа­ти по ха­тах по селі.

В по­неділок ра­ненько поп­ро­ки­да­лись гості й ба­ла­ка­ли, ле­жа­чи в клуні на сіні.

- А що, отець Мельхи­се­дек, чи шу­мить в го­лові після вчо­рашнього весілля? - спи­тав Про­ко­по­вич, тор­ка­ючи ліктем сво­го сусіда.

- В ме­не та­ка го­ло­ва, що од од­но­го дня не за­шу­мить, - ска­зав отець Мельхи­се­дек, по­тя­га­ючись під ко­жу­хом, - мо­же, за­шу­мить аж сьогодні вве­чері. А в те­бе, отець Сте­пан, шу­мить?