Читати книгу - "Ґлорія Cкотт, Артур Конан Дойль"

з обох боків. Працював в офісі на Леднголл-стрит. Кожному, хто повідомить...» тощо.

— Цього досить. Що стосується листів, — сказав Голмс, пробігаючи їх очима, — вони дуже банальні й нічого не дають для характеристики містера Енджела, хіба тільки, що він цитує Бальзака. Однак є одна обставина, яка вас, певна річ, вразить.

— Вони надруковані на машинці, — здогадався я.

— Головне, що й підпис також надрукований на машинці. Погляньте на акуратне «Госмер Енджел» унизу. Є дата, але немає адреси відправника, крім Леднголл-стрит, а це якось невизначено. Але важливий сам підпис, і ми можемо його вважати доказом.

— Доказом чого?

— Любий друже, невже ви не розумієте, яке значення має цей підпис?

— Щиро кажучи, ні. Можливо, він хотів залишити за собою можливість заперечувати справжність підпису в разі пред’явлення позову за порушення обіцянки одружитися.

— Ні, суть не в цьому. Щоб вирішити це питання, я напишу два листи: один — фірмі в Сіті, друге — вітчиму молодої дівчини, містеру Віндібенку, і попрошу його зайти до нас завтра о шостій годині вечора. Спробуємо вести перемовини з чоловічою частиною родини. Поки не отримаємо відповіді на ці листи, ми зовсім нічого не зможемо вдіяти, тому відкладемо цю справу.

Знаючи про тонку проникливість мого приятеля та його надзвичайну енергійність, я був упевнений, що якщо він так спокійно ставиться до розкриття цієї дивної таємниці, отже, має на це вагомі підстави. Я знав лише один випадок, коли він зазнав невдачі, — історія з королем Богемії та зі світлиною Ірен Адлер. Однак пам’ятав і про таємничий «Знак чотирьох», і про незвичайні обставини «Етюду в багряних тонах», тому давно переконався, що, якщо вже він не зможе розплутати якусь загадку, отже, її просто не існує.

Голмс усе ще курив свою чорну глиняну люльку, коли я пішов, нітрохи не сумніваючись, що до мого повернення наступного вечора в його руках уже будуть усі нитки справи про зникнення нареченого міс Мері Сазерленд.

Назавтра я цілий день провів біля ліжка важкохворого пацієнта. Лише близько шостої вечора я нарешті звільнився, стрибнув в екіпаж і поїхав на Бейкер-стрит, остерігаючись запізнитися до розв’язки цієї маленької драми. Однак Голмса я застав, коли той куняв у кріслі. Величезна кількість пляшок, пробірок та їдкий запах соляної кислоти свідчили про те, що він присвятив весь день своїм улюбленим хімічним дослідам.

— Ну що, з’ясували, у чому річ? — спитав я, коли ввійшов до покою.

— Авжеж, це був бісульфат барію.

— Ні-ні, я питаю про цю таємничу історію.

— Ах он воно що! Я думав про солі, над якими працював. А в цій історії нічого таємничого немає. Втім, я ще вчора казав, що деякі деталі достатньо цікаві. Шкода лишень, що цього мерзотника не можна притягнути до відповідальності.

— Але хто ж цей індивід, і навіщо він покинув міс Са­зерленд?

Голмс розтулив рота, щоб відповісти, але в цю мить у коридорі почулися важкі кроки, після чого у двері постукали.

— Це вітчим дівчини, містер Джеймс Віндібенк, — поінформував Голмс. — Він повідомив, що буде о шостій годині. Заходьте!

Увійшов чоловік років тридцяти, середнього зросту, плечистий, поголений, чорнявий, із ввічливими вкрадливими манерами та надзвичайно гострим, проникливим поглядом сірих очей. Він запитально поглянув на Голмса, потім на мене, поклав свій циліндр на буфет і з легким поклоном сів на найближче крісло.

— Доброго вечора, містере Джеймс Віндібенк, — привітався Голмс. — Гадаю, що цей лист на машинці, в якому ви обіцяєте прийти до мене о шостій годині вечора, написали ви?

— Атож, сер. Даруйте, що трохи запізнився, але, бачте, я не завжди маю достатньо часу. Дуже шкодую, що міс Сазерленд потурбувала вас цими дурницями: мені здається, що краще не посвячувати сторонніх у сімейні неприємності. Я рішуче заперечував проти її намірів звернутися до вас, але ви, мабуть, помітили, яка вона нервова й імпульсивна, і вже якщо щось задумала, переконати в зворотному її нелегко. Певна річ, я нічого не маю проти вас особисто, адже ви не пов’язані з державною поліцією, але все ж неприємно, коли сімейне горе стає загальним надбанням. Крім цього, навіщо даремно витрачати гроші. Ви все одно не знайдете цього Госмера Енджела.

— Навпаки, — спокійно заперечив Голмс, — маю всі підстави вважати, що зможу знайти містера Госмера Енджела.

Містер Віндібенк сіпнувся та впустив рукавичку.

— Дуже радий це чути, — пробелькотів він.

— Чи ви знали, що будь-яка друкарська машинка має індивідуальні особливості такою же мірою, як і почерк людини? — спитав Голмс. — Якщо виключити абсолютно нові машинки, то годі й шукати двох, які друкували б цілком однаково. Одні букви зношуються сильніше за інші, деякі — тільки з одного боку. Зауважте, наприклад, містере Віндібенк, що у вашій записці буква e розпливається, а у літери r немає хвостика. Є ще чотирнадцять характерних ознак, але ці одразу ж кидаються у вічі.

— У нашому офісі на цій машинці пишуть усі листи, і шрифт, без сумніву, трохи стерся, — погодився наш відві­дувач, спрямувавши на Голмса проникливий погляд.

— А тепер, містере Віндібенк, покажу вам щось дуже цікаве, — продовжував Голмc. — Маю намір найближчим часом написати невелику роботу на тему «Друкарські машинки та злочини». Це питання цікавить мене вже давно. Ось чотири листи, написані зниклим. Усі вони надруковані на машинці. Погляньте: у них усі e розпливаються й у всіх r немає хвостиків, а якщо скористатися моєю лупою, можна також виявити й інші чотирнадцять ознак, про які я зга­дував.

Містер Віндібенк піднявся з крісла й вхопив свого ка­пелюха.

— Не можу гаяти час на безглузду балаканину, містере Голмc, — сказав він. — Якщо зможете затримати цього чоловіка, хапайте його й повідомте мені.

— Ясно, — заявив Голмc, підійшов до дверей і обернув ключ у замку. — У такому разі повідомляю, що я його затримав.

— Як! Де? — вигукнув Віндібенк, смертельно зблід, озираючись, як пацюк, що потрапив у пастку.

— Не варто, справді, годі, — чемно промовив Голмс. — Ви тепер ніяк не зможете відвертітися, містере Віндібенк. Усе це дуже ясно, і ви зробили мені дуже нечемний комплімент, припустивши, що я не зможу вирішити таке просте завдання. Сідайте, і поспілкуємося.

Наш гість упав на крісло. Обличчя його викривилося, на чолі виступив піт.

— Це... це — непідсудна справа, — бурмотів він.

— Боюся, що ви маєте рацію, але, між нами кажучи, Віндібенку, з таким жорстоким, егоїстичним і безсердечним шах­райством я ще не стикався. Зараз спробую розповісти, як розвивалися події, а якщо я в чомусь помилюся, то виправте мене.

Віндібенк сидів зіщулившись і низько понуривши голову. Він почувався цілковито спустошеним. Голмс поклав ноги на решітку каміна, відкинувся назад і, заклавши руки до кишень, узявся розповідати швидше собі самому, ніж нам:

— Чоловік одружується з жінкою, набагато старшою за нього самого, спокусившись на її гроші; він також користає з прибутків своєї падчерки, оскільки вона живе з ними. Для людей їхнього кола це вельми солідна сума, і втратити її — відчутний удар. Заради таких грошей варто й потрудитися. Пасербиця мила, щира, але її серце жадає кохання, і жодних сумнівів, що завдяки