Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

за решту чоловіцтва. Вона хотіла переконати їх, що вони більше допоможуть Франції, залишаючись у Парижі, як запевняла б їх колись, що небіжчик тільки б радів, якби бачив, що вони вдарили лихом об землю. А проте чоловіків у неї було трошки; хто знає, чи не шкодувала вона часом, що порвала з бароном де Шарлюсом і що його вже не вернути.

Та хоча барон де Шарлюс і пані Вердюрен більше не бачилися, пані Вердюрен не переставала приймати, а барон де Шарлюс — розважатися, ніби все було, як і перше, за винятком незначних одмін: наприклад, Коттар у пані Вердюрен пишався тепер у полковничому мундирі з «Острова Мрії», схожому на форму таїтянського адмірала, з широким блакитним черезплічником, що нагадував про стрічку Дітей Марії; а барон де Шарлюс, живучи в місті, звідки вже позникали дорослі чоловіки, об’єкт його колишніх домагань, давав тепер собі раду, як деякі французи-колоністи, ласі колись у Франції до жінок: спершу з біди, а потім дібравши смаку, звик до хлопчиків.

Як на те, перша з цих характерних рис досить швидко стерлася, бо Коттар невдовзі помер, «ставши на герць із ворогом», як написали газети, хоча він не рушав з Парижа, а просто забагато працював, як на свій вік, за недовгий час відійшов і пан Вердюрен, чия смерть засмутила, очевидно, одним одну людину, а саме Ельстіра. Я спромігся простудіювати його доробок наново, щоб цілком безсторонньо скласти йому ціну. Старіючи, він у забобонності своїй дедалі зростався з товариством, де знаходив моделі, а потім, обернувши, мов той алхімік, враження на твір мистецтва, у тім самім товаристві здобув шанувальників. Він щораз більше схилявся до ма-теріялістичної віри в те, що прекрасне переважно таїться у предметах, і як давніше, ступаючи перші кроки, любив у пані Ельстір тип обважнілої краси і підносив, плекав цей тип у своїх мальовидлах та гобеленах, так тепер гадав, що зі смертю пана Вердюрена пропав один з останніх заступників соціального середовища, середовища приреченого, не менш минущого, ніж його складник — мода, середовища, яке об-рамлювало мистецтво і засвідчувало його достеменність, — Ельстірові вбачалося тут щось подібне до того, як Революція, знищивши гожість XVIII сторіччя, могла б довести до розпачу маляра галантних свят, або до того, як Ренуар побивався б, коли б зник Монмартр чи Мулен де ла Ґалетт; але насамперед він вважав, що з паном Вердюреном зникають очі й мозок, завдяки чиєму точному сприйманню його малярства це малярство і жило у ньому в подобі якихось любих спогадів. Звичайно, з’явилися молодики, теж залюблені в малярство, але то було інше малярство, ці молодики не проходили, як Сванн чи пан Вердюрен, науки доброго смаку в Вістлера і науки правди в Моне, наук, які дозволили б їм належно оцінити Ельстіра. Отож по смерті пана Вердюрена він гостріше відчув свою самоту, хоча давно розбив з ним глека; і це було для нього так, ніби якась частка краси з його робіт розвіюється разом з часткою свідомости тієї краси, ще сущої на цьому світі.

Що ж до зміни, якої зазнали радощі барона де Шарлюса, то вона ще не закріпилася: підтримуючи жваве листування із фронтовиками, він не відчував браку у зрілих відпускниках.

За тих часів, коли я вірив усьому, що мені казали, я б дався на мирні запевнення Німеччини, Болгарії, а потім Греції і взяв би їх за чисту монету. Одначе, живучи з Альбертиною та Франсуазою, я звик підозрювати в них приховані думки та плани, в які вони воліли не втаємничувати мене, і тепер не допускав, аби ті чи ті на погляд правдиві слова Вільґельма II, Фердинанда Болгарського чи Константина Грецького ошукали мій інстинкт, такий чутливий до їхніх каверз. Певна річ, мої сварки з Франсуазою та Альбертиною були тільки особистими сварками, пов’язаними лишень із життям малої духовної клітини, людської істоти. Але подібно до того, як існують тіла тварин чи тіла людей, тобто скупчення клітин, і кожне тіло проти однієї клітини величезне, як Монблан, — так само існують величезні скупчення індивідів, званих народами; їхнє життя лише побільшено повторює життя складових клітин; і хто не потрапить осягнути його таємниць, реакцій і законів, лише пустословитиме, правлячи про змагання між народами. А якщо він освоїв психологію індивідів, згуртовані й супротивні одні одним колосальні маси живих істот набудуть у його очах краси потужнішої, ніж борня, породжена тільки зіткненням двох характерів; і він побачить їх у такому мірилі, в якому навіть росляві людські особні виглядають інфузоріями, що їх, аби заповнити який кубічний міліметр, потрібно понад десять тисяч. Так от, від якогось часу велика геометрична фігура, Франція, заповнена в усьому своєму периметрі мільйонами крихітних розмаїтих многокутників, і друга велика геометрична фігура, Німеччина, заповнена ще більшою кількістю многокутників, двічі ставали на перебій між собою. З цього погляду, тіла Німеччини і Франції, тіла союзників і ворогів, почасти поводились як індивіди. Але стусани, якими вони обмінювалися, підлягали правилам тьми-тьменної боксерських матчів, правилам, які мені виклав Сен-Лу, підлягали їм бодай уже тому, що з погляду індивідів вони були їхніми величезними скупченнями; сутичка набувала монументальних і казкових кшталтів, вона скидалася на мільйоннохвилий океан, здиблений, щоб розірвати предковічну лінію стрімких прибережних скель, скидалася на гігантські льодовики, налаштовані своїми повільними і руйнівними коливаннями крушити відноги навколишніх гір.

Попри все це, життя більшосте осіб, які фігурують у нашій оповісті, а надто барона де Шарлюса і Вердюренів, не змінилося, начебто німці й не були так близько від них: грізна постійність небезпеки, присутньої й нині попри своє послаблення, робить нас цілком байдужими, якщо ми її собі не уявляємо. Люди зазвичай рвуться до своїх утіх, навіть не думаючи, що з припиненням гамівних і нищівних упливів розмноження інфузорій досягне максимуму, тобто протягом кількох днів може статися викид на кілька мільйонів миль, з кубічного міліметра постане маса, в мільйон разів більша за сонце, хутко поглинувши весь кисень та чимало всіляких життєдайних речовин, і більше не буде вже ні людськосте, ні тварин, ані землі, — або, не сподіваючись, що невблаганна і цілком імовірна катастрофа в атмосфері може бути наслідком несамовитої і безупинної активности, прихованої за позірною незмінністю сонця, вони знай клопочуться своїми справами, і гадки не маючи про ці два світи, один замалий, другий завеликий, тож і не годні помітити космічну грізьбу, навислу над нами завдяки їм.

Отож-бо Вердюрени вряджали прохані обіди (незабаром одна пані Вердюрен, бо пан Вердюрен скоро покинув цей світ), а барон де