Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

молодою ще дідовою рукою з численними юридичними покликами на закони – ось чому Данило Апостол подарував йому видання "Литовського статута". Щодо цього дід, знову-таки за гетьманським сприянням, звертався до різних вельмож, зокрема князя Долгорукого та Остермана, навіть до цариці Анни Іоаннівни, до російських резидентів у Варшаві, до сейму, єпископа-примаса, а через графа Гавриїла Головкіна до графа Михайла Антонія Потоцького, але всі ці велетенські заходи не дали сподіваного результату: своїм рішенням сейм визначив, і цей документ я мав змогу почитати, хоч польську мову в рукописі розбираю не без труду, що Темницькі не мають права на маєтки предків, бо були дисидентами, покинули Польщу і перейшли на службу Росії. Не знаю, чи правдиві мої здогади, але мені здалося, що Петро Григорович бажав покинути Росію й повернутися на місце прожиття прадідів, тобто великих сподіванок на становлення в російських умовах не мав – ось чому було на ту безнадійну справу витрачено таку силу енергії. Але доля Темницьких – у великих ділах програвати, вони ставили на сильних, але ніколи не на найсильніших, бо, можливо, не могли безпомильно визначитися, отже немало сили витратили на вітер, здобуваючи собі місце під сонцем. І після великої тієї поразки дід значною мірою втратив ілюзії, які в’язали його з Тетерею, тобто з полковниками правобережних козаків, справа яких у Польщі була приречена, також із Іваном Мазепою та мазепинцями – дітися було нікуди, отже, місце під сонцем можна було завоювати тільки тут, у новій батьківщині, в державі, до якої такі ворожі були його предки; треба було йти відтак до закладання власних фундаментів родового дому, і він почав те чинити з такою ж несамовитістю, з якою брався за будь-яку справу, що служила його утвердженню, тобто згодився, що його рід має зріднитися з новою вітчизною, проливати вже за неї свою кров; сіяти кістки на кримських полях, в Лівонії, Естляндії і будь-де, куди пошле їх імператорський указущий перст, отже служити тому орлу, польоти якого не зупиняли ні Альпи, ані Балкани, ні твердині Людовіка XIV, відтак ненависного предкам государя називати милим і своїм, поминати його милість в роди з родів і прикладати зусиль до погибелі його ворогів, тобто однодумців і союзників його ж предків, – ось чому так начорно був викреслений із родової пам’яті прадід наш Григорій Васильович, та й про батька його й діда не залишилося в сімейних паперах не тільки прихильного, а й узагалі докладного опису чи спогаду, хіба глухий жаль, що маєтки їхні пішли із водою й димом і вже ніколи у рід не повернуться.

Не зайве сказати при цьому, що із захопленням Росією Волині та Поділля, тобто після переділів Польщі, цією справою зайнявся вже сам Іван Михайлович – цього разу йшлося про спадкоємство за гетьманом Апостолом, але на наше подання Правительствующий сенат відмовив, та й рід наш вельми розмножився. Мене тут зацікавила така позиція: чи Іван Михайлович не хотів цим самим остаточно від братів одійти, переселившись на Поділля, чи це ще одна ознака його апетиту? Питання залишається нез’ясованим.

Така умоглядна картина витворилася під впливом фактів, що їх пізнав через зібрані Петром Михайловичем родинні папери. Але попри те нутром відчував: щось залишалося недосказане і не тільки образ прадіда нашого, мазепинця, повитий туманом і зумисне зачорнений, а існує якась таємниця і довкола діда. Підставою до того стали згадки про папери, яких не знайшов серед інших, а Петро Михайлович їх напевне читав, бо на них посилався. Можливо, ці папери були в посіданні Івана Михайловича (і не завжди брати були у ворожнечі, в їхніх стосунках бували й світлі хвилі, як оповіла Варвара, і вони активно поміж себе спілкувалися, інколи зачиняючись, сам на сам, а про що говорилося, Варвара не відала, бо її любий зять із північного племені не тільки зламав їй ногу, а й відбив слух в одному вусі), або ж Петро Михайлович їх пильно сховав. Чекати замирення із Іваном Михайловичем була річ довга в часі, а сховок можна було б і пошукати: тайник міг бути тільки в стінах або на горищ, бо папери мали переховуватись у сухому – пивниці та інші вогкі місця для цього не годилися. Тож, гнаний нетерплячкою, я почав вистукувати стіни, передусім кабінету, відтак на стук прискочила Варвара, бо хоч і не дочувала, а звуки розрізняла добре, не чула хіба звуків слабких, зокрема шепоту. Отож сестра постала, як темна мара, у дверях, підозріливе світячи очима.

– Що це ти робиш? – спитала скоромовно.

– Як гадаєш, Варваро, є в цьому домі тайник?

– Звісно є, - спокійно сказала сестра. – Дід і батько ховали гроші і все найцінніше.

То була невелика ніша, вроблена в стіні у нашій залі; щоб добутися туди, треба було відсунути дошку в одежній шафі, вмурованій у тиньк, – я вже того тайника обдивлявся.

– А іншого не може бути? – спитав.

– Гадаєш, є інший? – зчудовано спитала Варвара.

– Напевне є, - сказав. – Петро Михайлович пише про деякі папери, а тих паперів і бракує.

– Гадаєш, там можуть бути гроші? – палко видихла Варвара. – Але Петро перед смертю нічого не сказав, я була біля нього невідступно, і помер він при ясній пам’яті.

– Не гроші, не гроші, Варваро, – сказав я нервово, ходячи покоєм, – папери, які чомусь пильно ховалися.

– То він міг ті папери спалити, – спокійно сказала Варвара. – Коли вони непотрібні для нашого роду…

– І ти про них ніколи не чула?

І раптом помітив, що Варвара мнеться.

– Кажи, кажи, сестро, – підігнав я. – Вони можуть бути важливі.

– Не знаю, – непевно прорекла вона. – Про якісь папери вони торочили з Іваном. Але про що саме, не розібрала, сам знаєш, як у мене зі слухом. Іван…

Вона замовкла і чомусь озирнулася, але ми були самі, слуги вже спали в своїй половині.

– То що Іван? – спитав я.

– Іван радив їх Петру спалити.

– Бачила, що він щось палив?

– Ні, але це йому труду не склало б. В нього ж тут коминок.

Це було й справді так. Я підійшов до коминка, зазирнув до середини, але попелу там не було. Петро Михайлович помер ще в холодну пору, тепер груб не топили, а попіл звідусіль було вибрано слугами, отже тут слідів не могло бути жодних. Тайника годі шукати й у коминку, бо папери не мали б прогріватися.

– Не думаю, що він те спалив, – сказав я. – Петро був з паперами ретельний. Усе в нього складено й підшито. Та й не знищили тих паперів ані дід,