Читати книгу - "Сяйво"

class="b">– Я люблю її, – миттю відповів Денні. Він її ніколи не куштував.

– Я так і знав. Холодного вечора нічого нема кращого за пару добрячих куснів баранини з м’ятним соусом. М’ятний соус тут також є. Баранина ласкава до живота. Це безпроблемний сорт м’яса.

З-за їх спин Джек спитав:

– Звідки ви дізналися, що ми звемо його доком?

Хеллоран обернувся:

– Пардон?

– Денні. Ми його інколи звемо доком. Як у мультфільмах про Баґза Банні.

– Ну, так він ніби й схожий троха на дока, хіба нє? – Він наморщив носа до Денні, поплямкав губами й промовив: – Ехм, як справи, доку?73

Денні захихотів, і тоді Хеллоран сказав

(Ти певен, що не хочеш поїхати до Флориди, доку?)

дещо, і то дуже чітко. Він дочув кожне слово. І подивився на Хеллорана здивовано й трохи перелякано. Хеллоран йому важно підморгнув і знов повернувся до харчів.

З-за широкої, обтягнутої сарджевою тканиною спини кухаря на свого сина дивилася Венді. У неї було дивовижне відчуття, ніби щось було промайнуло між ними, щось таке, чого вона не могла достеменно второпати.

– Ви маєте дванадцять пачок ковбаси й дванадцять пачок бекону, – повідомив Хеллоран. – Так, зі свинями покінчено. А в цій шухляді дванадцять фунтів масла.

– Справжнього масла? – перепитав Джек.

– Першосортного-першокласного.

– Не пригадую, щоби я куштував справжнє масло відтоді, як ще малим жив у Берліні74, у Нью-Гемпширі.

– Ну, тоді об’їдатиметеся ним тут, аж поки маргарин вам не видасться ласощами, – сказав Хеллоран і розсміявся. – Он там, у тому рундуку ваш хліб – тридцять хлібин білого, двадцять чорного. Ми, щоб ви так знали, намагаємося підтримувати расовий баланс в «Оверлуку». Звісно, я розумію, що піісяти хлібин вам не вистачить на весь час, але тут повно інгредієнтів, і свіже краще за заморожене в будь-який день тижня. Отут маєте вашу рибу. Їжа для мозку, правильно, доку?

– Це правда, мамо?

– Якщо містер Хеллоран так каже, любий, – посміхнулася вона.

Денні наморщив носа:

– Мені не подобається риба.

– Геть-чисто хибна думка, – сказав Хеллоран. – Ти просто ніколи не куштував риби, якій би подобався ти. Ось цій рибі, що тут, ти точно сподобаєшся. П’ять фунтів райдужної форелі, десять фунтів палтуса, п’ятнадцять бляшанок тунця…

– Ой, так, мені подобається тунець.

– …і п’ять фунтів найсолодшої солеї75, яка бодай колись плавала в морі. Хлопчику мій, коли настане весна, ти будеш дякувати старому… – Він клацнув пальцями так, ніби щось забув. – Ану, як мене звуть? Здається, в мене це вилетіло з голови.

– Містер Хеллоран, – регочучи, оголосив Денні. – А для друзів – Дік.

– Авжеж, правильно! А оскільки ми друзі, то я тобі Дік.

Прямуючи вслід за Хеллораном до дальнього кутка, Джек з Венді обмінювалися здивованими поглядами, обоє намагалися пригадати, чи той називав їм своє ім’я.

– А отут я поклав дещо особливе, – сказав Хеллоран. – Сподіваюся, друзяки, вам сподобається…

– Ох, справді, не обов’язково було, – розчулено вигукнула Венді. Там лежала обплетена широкою пурпуровою стрічкою, з зав’язаним згори бантиком, двадцятифунтова індичка.

– Ви мусите приготувати собі індичку на День Подяки, – поважно промовив Хеллоран. – Здається, тут є й каплун до Різдвяної вечері. Поза всяким сумнівом, ви на нього натрапите. А тепер ходімо вже звідси, поки ми всі не підхопили собі пі-невмонії. Правильно, доку?

– Правильно!

Чудеса продовжилися і в холодній коморі. Десь із сотня ящиків сухого молока (Хеллоран без жартів порадив їй купувати для малого свіже молоко в Сайдвіндері, допоки зберігатиметься така можливість), п’ять дванадцятифунтових мішків цукру, галоновий слоїк чорної меляси, крупи, у скляних слоїках рис, макарони, спагеті; ряди бляшанок з фруктами й фруктовими салатами; близько бушеля свіжих яблук, які всю комору пропахтили ароматом осені; сушені родзинки, сливи й абрикоси («Оправляйся регулярно, якщо хочеш буть щасливим», – проголосив Хеллоран і вибухнув розкотистим реготом до стелі комори, де на залізному ланцюгу повис єдиний старомодний світильник у формі кулі); глибокий рундук, повний картоплі; і менші запаси помідорів, цибулі, ріпи, гарбузів і капусти.

– Слово честі… – мовила Венді, коли вони звідти вийшли. Після тридцятидоларового тижневого бюджету на бакалію, побачена нею кількість усіх тих свіжих харчів так її приголомшила, що вона не була в змозі доказати, чого саме стосується те її слово.

– Я вже троха запізнююся, – сказав, поглянувши собі на годинника, Хеллоран, – тому пропоную вам самим пройтися по шафах і холодильниках, коли ви вже влаштуєтеся. Там сири, консервоване молоко, солодке згущене молоко, дріжджі, харчова сода, повний мішок отих-там пиріжків «Застільні теревені»76, кілька кетягів бананів, яким, проте, далеко ще до дозрівання…

– Стоп, – вигукнула вона, здіймаючи руку і сміючись. – Мені всього цього ніколи не запам’ятати. І я обіцяю залишити тут усе в чистоті.

– Це все, чого мені треба. – Він обернувся до Джека. – А містер Уллман просвітив вас щодо пацюків на його горищі?

Джек вишкірився:

– Він казав, що, ймовірно, декілька їх є на мансардному поверсі, а містер Ватсон сказав, що, ймовірно, вони є й у підвалі. Там, унизу, не менше двох тонн паперів, але я не помітив жодного поточеного, як то вони їх гризуть, будуючи собі гнізда.

– Цей Ватсон, – з лукавою прикрістю похитав головою Хеллоран. – Ну хіба він не найбільший лихослов, Джеку, з усіх, з якими вам будь-коли доводилося стикатися?

– Він ще той персонаж, – погодився Джек. Його батько був найбільшим лихословом з усіх, з якими йому будь-коли доводилося стикатися.

– Історія доволі печальна, – продовжував Хеллоран, ведучи їх назад до широких хитних дверей, що прочинялися в обідню залу «Оверлук». – Їхня родина мала гроші, колись дуже давно. Це Ватсонів дід чи прадід – не пам’ятаю, хто саме, – побудував цей заклад.

– Мені розповідали, – сказав Джек.

– Що ж трапилося? – спитала Венді.

– Ну, вони не змогли налагодити справу, – сказав Хеллоран. – Ватсон розповідатиме вам цю історію цілком… двічі на день, якщо ви йому дозволите. У старого був бзик щодо цього готелю. Гадаю, він дозволив йому зруйнувати себе морально. Він мав двох синів, і один з них загинув у якійсь пригоді, коли їхав верхи конем саме на цьому місці, тоді готель ще тільки будувався. Це трапилося тисяча дев’ятсот восьмого чи дев’ятого року. Дружина старого померла від грипу, і тоді залишилися тільки він та його молодший син. Завершилося все тим, що їх взяли доглядачами того самого готелю, який збудував старий.

– Дійсно, доволі печальна історія, – сказала