Читати книгу - "Сяйво"

Венді.

– А що сталося з ним? Зі старим? – запитав Джек.

– Він випадково встромив палець в електричну розетку, тут йому і настав кінець. – сказав Хеллоран. – Десь на початку тридцятих, перед тим як Депресія закрила цей заклад на десять наступних років. В усякому разі, Джеку, я буду вдячний, якщо ви з дружиною щодо пацюків триматиме на оці також і кухню. Якщо побачите… тоді пастки, не отруту.

Джек кліпнув очима:

– Звичайно. Кому спаде на думку труїти пацюків у кухні?

Хеллоран саркастично розсміявся:

– Містерові Уллману, ось кому. Такою ідеєю його осяяло минулої осені. Я йому все ввічливо розклав, я сказав: «Містере Уллман, а якщо, коли всі ми з’їдемося сюди наступного травня і я приготую на честь відкриття традиційну вечерю, – а це, як зазвичай, буде лосось у вельми делікатному соусі, – і всім стане зле, і лікар приїде і скаже вам: «Уллмане, що це ви тут накоїли? У вас вісімдесят найбагатших в Америці громадян постраждали внаслідок отруєння щурячою отрутою!»»

Джек, закинувши назад голову, зайшовся реготом.

– І що відповів Уллман?

Хеллоран поворушив язиком собі за щокою, немов намацуючи там крихту їжі.

– Він відповів: «То трахайтеся з пастками, Хеллоране».

Тепер розреготалися вже всі разом, навіть Денні, хоча й не був цілком певен, у чому саме сіль цього жарту, окрім того, що той якимсь чином торкався містера Уллмана, котрий, як виявилося, не конче геть усе знає.

Усі четверо пройшли до обідньої зали, зараз порожньої й тихої, з її казковим видом на захід, на притрушені снігом вершини. Кожна біла лляна скатертина була покрита полотнищем цупкого прозорого пластику. Килим, зараз згорнутий на міжсезоння, стояв у кутку, немов караульний на варті.

На протилежному боці зали був подвійний комплект дверей типу «кажанячі крила», а над ними напис золоченим старомодним курсивом: Салон-бар «Колорадо».

Перехопивши його погляд, Хеллоран сказав:

– Якщо ви людина питуща, сподіваюся, ви собі привезли якийсь запас. Звідси все вибрано дочиста. Прощальна вечірка службовців учора, розумієте. Від покоївок до носіїв, усі тут сьогодні тиняються з головним болем, включно зі мною.

– Я не п’ю, – повідомив коротко Джек. Вони повернулися до вестибюля.

За ті півгодини, що вони провели в кухні, там сильно порідшало. Довге центральне приміщення набувало тихого, пустинного вигляду, який, як гадав Джек, доволі скоро стане звичним для них. Порожніми стояли крісла з високими спинками. Поїхали вже черниці, які були сиділи біля каміна, та й саме вогнище вщухло до шару затишно тліючого приску. Венді визирнула на стоянку і побачила, що, окрім заледве якоїсь дюжини, зникли всі машини.

Вона вловила себе на тому, що їй хочеться, аби вони забралися у свій «фольксваген» і поїхали назад до Боулдера… чи бодай кудись звідси.

Джек роздивлявся по вестибюлі, шукаючи Уллмана, але того там не було.

Підійшла юна покоївка із заколотим на потилиці ясно-попелястим волоссям:

– Твій багаж уже на ґанку, Діку.

– Дякую, Селлі, – цьомнув він її в лоба. – Гарної тобі зими. Чув, ти виходиш заміж.

Коли вона пішла, зухвало вихляючи задком, він обернувся до Торренсів:

– Я мушу вже поспішати, якщо збираюся встигнути на свій літак. Хочу побажати вам усього найкращого. Вірю, що так і буде.

– Дякую, – відповів Джек. – Ви були дуже добрі.

– Я добре доглядатиму вашу кухню, – знову пообіцяла Венді. – Насолоджуйтеся Флоридою.

– Так завжди і роблю, – сказав Хеллоран. Упершись долонями собі в коліна, він нахилився до Денні:

– Останній шанс, парубку. Хочеш поїхати у Флориду?

– Гадаю, ні, – відповів Денні, усміхаючись.

– Окей. А хочеш допомогти мені покласти речі в машину?

– Якщо мама скаже, що мені можна.

– Можна, – сказала Венді, – але мусиш застібнути курточку. – Вона нахилилася вперед, щоб самій це зробити, але її випередив Хеллоран, його великі брунатні пальці рухалися з граціозною спритністю.

– Я зразу ж відішлю його всередину, – сказав він.

– Чудово, – сказала Венді і провела їх до дверей. Джек усе ще шукав очима Уллмана. Останні з гостей «Оверлука» виписувалися біля стійки.

Розділ одинадцятий

Сяйво

Зразу за дверима купою громадилися чотири сумки. Себто, три з них були величезними, пошарпаними валізами, обтягнутими фальшивою крокодилячою шкірою чорного кольору. Остання – надзвичайного розміру торбою на блискавці, з линялої шотландки.

– Гадаю, з оцією ти можеш упоратися, чи не так? – спитав його Хеллоран. Одною рукою він підчепив два великих кофри, а третій піддав собі під пахву.

– Звісно, – відповів Денні. Ухопившись обома руками за торбу, він потяг її вслід за кухарем униз по сходах, мужньо намагаючись не кректати, не виказувати, яка вона важезна.

Відтоді, як вони прибули, здійнявся дошкульно пронизливий осінній вітер; він свистів на автостоянці, і Денні, який пхав поперед себе торбу на блискавці, буцаючи її колінками, змушений був замружувати очі аж до щілинок. Кілька заблукалих осикових листків з деренчливим шурхотом перекидалися по тепер уже майже спорожнілому асфальту, вмить навернувши Денні на думку про ту ніч минулого тижня, коли він прокинувся з кошмару і почув – чи принаймні подумав, ніби почув, – як Тоні каже йому не їхати.

Хеллоран поставив свої валізи долі біля багажника бежевого «Плімута Ф’юрі».

– Машина незавидна, – відверто поділився він з Денні, – просто орендована на раз. Моя Бессі на тім кінці. Ото так машина. «Кадилак» тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року, а чи кльово вона бігає? Ще б пак. Я її тримаю у Флориді, бо надто стара вона, щоби пхатися по цих горах. Тобі допомогти з отим?

– Ні, сер, – відповів Денні. Він спромігся протаскати «оте» останні десять-дванадцять кроків без кректання і поставив його, зітхнувши з великим полегшенням.

– Молодчага, – похвалив його Хеллоран. Він видобув з кишені свого синього сарджевого піджака величеньку низку ключів і відімкнув багажник. А ставлячи всередину речі, сказав:

– Ти сильно сяєш, хлопчику. Найдужче за будь-кого, кого я зустрічав за все життя. А мені в січні виповниться шіісят років.

– Га?

– Ти маєш особливий дар, – сказав, обертаючись до нього, Хеллоран. – Сам я це завжди називав сяйвом. Так само й моя бабуся це називала. Вона його теж мала. Коли я ще був хлопчиком, не старшим за тебе, ми з нею часто сідали в кухні й провадили довгі балачки, не розкриваючи ротів.

– Справді?

Усміхнувшись на роззявлений рот Денні, на його ледь не голодний вираз обличчя, Хеллоран запропонував:

– Ходімо, посидиш зі мною в машині кілька хвилин. Хочу побалакати з тобою, – і закляпнув капот багажника.

Венді Торренс побачила з вестибюля