Читати книгу - "Постріл в Опері"

лише шість старих будинків.

– Я покажу тобі! – заприсягнулася Маша. Вона мотнула головою, намагаючись приструнити безладний ентузіазм – проводити екскурсії для одногрупника не входило до її планів.

«Але ж час все одно спинився!»

– Я покажу тобі Хрещатик Булгакова! Знав би ти, як я сама мрію його побачити.

Булгаков…

У грудні 1894 або січні 1895 року Булгаков іще нічого не написав. Не навчився писати.

Йому три роки.

Але він уже народився… ВІН Є!

І в його будинку горить лампа із зеленим абажуром і, як «завжди наприкінці грудня», пахне хвоєю…

Маша швидко торкнулася грудей, де під шубкою на мотузці висів ключ від будинку № 13 на Андріївському узвозі.

Сани зі свистом проминули Царську площу.

Проїхали повз низенький особнячок з колонами (вже викуплений 1894 року відомим російським співаком Слав'янським, уже призначений ним під знос)…

«Як шкода», – щиро поспівчувала особнячку Маша.

…обігнули забитий на зиму фонтан «Іван», альтанку з дерев'яно-різьбленим мереживом даху й пригальмували біля прилеглої до Царського саду «залізної» каплиці, встановленої на пам'ять про дивовижний порятунок царя Олександра II, на честь якого Європейська площа й дістала 1886 року титул – Царської.

Машин нехитрий план цілком себе виправдав. Їм навіть довелося почекати, поки вже знайома bonne підвела двох піших дівчаток до непримітного входу.

Колись Царський сад був величним і величезним та займав дві гори над Дніпром.

Перший сад був влаштований тут царем Петром Олексійовичем, що намірився завести в Києві-граді плантації виноградників, плодових та шовковичних дерев для виробництва шовку.

Пізніше дочка Петра, яка не наслідувала господарської жилки батька, наказала розбити на місці економічного – сад у французькому стилі. На верхньому майданчику першим архітектором імперії Бартоломео Растреллі був збудований царський палац. За генерал-губернатора Милорадовича там влаштовували бали й редути. Грали оркестри, у палатах подавали шампанське, у небі сяяв феєрверк, і нічні гуляння тривали до ранку.

Потім палацову частину парку огородили від жителів міста. І палац, що пустував в очікуванні найясніших осіб, і парк, що належав до нього, стали схожі на чарівне царство сплячої красуні.

Середина Царського зробилася окремим – комерційним садом Шато-де-Флер.

З іншого боку солодкий шматочок саду відкусив ще один платний – Купецький – сад (за вхід до нього питали аж 50 копійок!)

А залишену в розпорядженні киян занедбану безкоштовну ділянку називали Царським садом лише за звичкою. Його нетрі були подібними до лісу, а терасу над Дніпром жителі міста вважали проклятим місцем. Про неї ходили страшні легенди.

«До Царського саду з його пишними клумбами…» – затремтів рядок.

«Про що думав автор статті?» – хмикнула Маша.

Узимку 1894–1895, яку родина Горенко провела в Києві, тут, звісно ж, не було ніяких клумб.

Не було їх і влітку…

І саме 1894 року геолог Тутковський описував глибину безкоштовного саду словами, якими живопишуть звичайно Лисі Гори:

«Тераса ця має дуже дикий і непривітний вигляд; вона вся вкрита безформними буграми, між якими знайшли притулок багнисті болітця, що ніколи не висихають…»

Причому похмурість сих садових легенд виявилася більш живучою, ніж царська й подальша радянська влада – як би не називали сад – Царським, Пролетарським, Першотравневим чи Марийським, – від віку й до сьогодні терасу із «Зеленим театром» кияни вважають шостою, неофіційною Лисою Горою.

Але Міша Булгаков любив цей сад!

І описував його інакше.

І нині, з нагоди Святок, у нижній, обжитій, частині Царського саду народу було багато. І там, і тут походжали торговці з копійчаними харчами, тітки з гарячими пиріжками, збитенники з напоями «щоб зігрітися».

Жвава, святкова – публіка, яка тут гуляла, здавалася списаною з різдвяної листівки.

Маша накинула оком на вродливу даму – дама була така гарна, що здавалася ляльковою! Біла шубка, біла муфточка, прикрашена «торочкою» з помпончиків. До її хутряної, вигнутої півмісяцем, шапочки було приколото букет штучних конвалій.

«Досить витріщатися. Ти прийшла заради Анни!» – осмикнула Києвиця Машу-історика.

Двійко дівчаток, що вже доволі замерзли, плелися зимовою доріжкою.

Старша й молодша.

«Хто з них Анна Ахматова?»

Маша й Мир ішли слідом, – кавалер галантно ніс пальці супутниці на лікті своєї руки.

Попереду плили два однакових капори – вони не бачили облич. Маша мимоволі завважила чудову поставу старшої – у свої п'ять-шість років панночка чесно тримала спину.

«У Києві Анна вперше побувала в п'ятирічному…»

«Старша – Анна!»

– Ой, – скрикнула старша. – Брошка.

Присівши навпочіпки, вона поколупалася в снігу. Випросталася, роздивляючись знахідку.

На гілку чорного дерева сів чорний ворон.

– Це Ліра, – пояснила вихованці бонна, стоячи коло панночки. – Можливо, Анно, ви станете поетом.

– Поетом?

Маша занепокоїлася – на точнісінько такого ворона перекидався, за необхідності, Київський Демон, що був обертихою жіночої статі!

Але й без Демона «точнісінько таких» ворон у Києві водилося вдосталь.

– Поети пишуть вірші, – сказала бонна.

– А-а-а. – Дівчинка дивилася на свою, невидиму для Маші, долоню. – Гарна.

Ворон каркнув.

– Покажи, покажи, – підбігла молодша сестра. – Дай мені! Дай! Дай!

Анна швидко стисла руку в кулак. І скрикнула. Брошка вколола її.

– Дай мені! – Мала намагалася розімкнути кулак старшої сестри.

– Поводься пристойно, Ріко, – приструнила її бонна.

– Ні, – розковерзувалася молодша. – Нехай віддасть мені! Дай! Дай! Дай!

– Анно, віддайте мені Ліру, – дійшла соломонового рішення наставниця. – Так буде краще.

– Ні! – Сірий капор різко хитнув головою. – Вона – моя!

– Віддайте! – вже суворіше мовила наставниця.

– Ні.

– Я вам наказую!

– Ні!

Анна побігла.

– Дай! – Ріка помчала за нею.

– Поверніться негайно!

Анна звернула з доріжки.

Молодша сестра наслідувала приклад старшої.

Старша оступилася, впала на сніг… І щезла з виду.

– Анно! Ріко, ні!!! – Бонна бігла до урвища.

Маша вчепилася в руку напарника.

Але відразу ж відштовхнула її, підібрала довгу спідницю – її ботики поспішали, утопаючи в снігу.

– Я з тобою, – присівши, пересуваючись смішними маленькими кроками, мала силкувалася спуститися з гори.

Не втрималася…

– О! Ні! – Бонна не встигла її підхопити.

– Ні! – вигукнула Маша.

Ріка котилася до урвища.

Анна була вже аж унизу, і там, де вона була, до небезпечного, майже прямовисного схилу примикала загородка з ведмедем.

– Звіринець! – Бонна притисла руки до грудей.

– Зоопарк. Мире, там зоопарк! – закричала Маша, забувши про всі притаманні XIX століттю слова.

Забувши про те, що в XXI столітті в шафі круглої Вежі стоїть книга «Анна Ахматова. Вибране» – прямий доказ, що Анєчка Горенко аж ніяк не помре п'ятирічною, врятується, підросте й таки стане поетом!

Ріка з криком злетіла з гори.

Знизу ахнуло – відвідувачі звіринця припали до ґрат.

Ведмідь, величезний і бурий, встав, попрямував до дівчаток.

– О Боже. О Боже. О Боже! – несамовито закричав жіночий голос. –