Читати книгу - "Постріл в Опері"

Зробіть же що-небудь! Хто-небудь…

Нагорі голос здавався глухим.

Анна, яка зверху здавалася зовсім крихітною (безнадійно-беззахисною), намагалася видертися назад.

Дарма! Якби по горі, подібній до стіни, можна було піднятися нагору, ведмідь давно б уже втік з вольєра.

Звір ішов до Анни.

Вона стала навколішки. Пальтечко задерлося. Маша побачила бурі панчохи на підв'язках, подумала неважливе: «Як їй не холодно?»

Їй не могло бути холодно. Їй було страшно!

– Зробіть… хто-небудь! Він же її!.. – не спинявся жіночий голос за ґратами.

Видершись на невеликий пагорбок, Анна втислася в земляну, вкриту намерзлою кригою стіну.

Ведмідь підскочив.

Анна заплющила очі.

– А-а-а, – пролунало.

Але звір раптом, ніби в роздумах, помотав головою. Постояв і пішов геть.

До маленької Ріки.

Тепер він ішов інакше – повільно, наче у його наближенні, у погляді спідлоба, у кожному косолапому кроці кожної з чотирьох його лап був якийсь церемоніальний і таємничий смисл.

Прилиплі до ґрат кавалери в картузах, котелках і формених шапках, дами в капелюшках і хустках заклякли, – незрозуміле, що стало невідворотним, промальовувалося в обрисах гори, в білосніжності снігу, що кришився з неба байдужою манкою, у протяжному крикливому карканні чорного ворона.

– Ні! Ні! Ні! – зім'яв тишу Машин страх.

Невідомий сміливець у штанах з лампасами видерся на ґрати.

Але його героїчний вчинок виявився запізнілим.

Хтось високий, у темному пальті вже зіскочив з гори, підхопив на руки дворічну Ріку.

– Забирайся! – безстрашно й грізно гримнув він на ведмедя.

Клишоногий заричав, вищирив жовту пащеку. Вдарив лапою.

Але Мир – це був саме він – вивернувся від удару так швидко, що Маша лише закліпала очима.

– Біжи до мене! – Мир крутнувся до Анни.

Та не змусила чекати на себе – вона мчала до рятівника. Той схопив її на ходу, рвонув до огорожі. Герой у штанах з лампасами, якому так і не довелося показати своє геройство, сидів на огорожі, – він і прийняв врятованих дівчаток Горенко.

Мир феєрично перемахнув через огорожу.

І його зустріли аплодисментами.

– Мире, ти – герой! Справжній герой!

– Облиш. Їх усе одно врятували б. Ти читала в статті: у Ахматової померла сестра Ія. А це – Ріка. Просто ти так злякалась, і я подумав: краще витягти їх, щоб ти не страждала.

– Мире, ти такий молодець! Ти не побоявся!

– Мені нема чого боятися, – сказав він. – Окрім того, що ти мене колись проженеш.

– Я тебе ніколи не прожену!

– Обіцяєш?

Він запитав це так серйозно, що в Ковальової запекло під грудьми.

Його «обіцяєш?» було важким, наче скрижаль, на якій видав свої перші закони Господь.

І Маша у захваті поквапилася прикусити язика.

– Обіцяєш? – наполегливо повторив Красавицький.

«Що сказати?» – занило з переляку.

Сказати «ні» після «я тебе ніколи» було нелогічно й підло.

Сказавши «так», вона дасть навіки обіцянку: жити з Миром – не в любові, так у радості й горі…

До смерті!

Але Ковальова не збиралася брати платонічний шлюб на Царській площі зразка 1894 або -5 року.

– Чого ти мовчиш?

«Чому він кохає мене? Він мав мене розлюбити! Щось не так було з Дашиною Присухою…»

– Мире, – трохи похмуро промовила вона, вивчаючи носи темних ботиків, – я обіцяю, що знайду спосіб тебе розпресувати.

– Тобто?

– Розворожити. Я знайду Відсуху.

– А якщо не знайдеш?

Із секунду Маша переминалася з ноги на ногу.

Потім:

– Тоді я шукатиму її до смерті. Я не покину тебе доти, поки не зможу тобі зарадити! Обіцяю, – вона страшно заприсяглася.

– Згода! – Він страшенно зрадів. Закрутив головою. – Як тут все ж таки чудово. І повітря таке нереальне. Як у селі! Логічно, машин же нема. Навколо суцільні сади. Не можу повірити, що я – в Києві. Усе таке маленьке – я почуваюся Гулівером. І лисе. Тобто так мало будинків, лише дерева…

Києвиця кивнула.

За їхніми спинами ховався сад квітів – Шато-де-Флер.

Ліворуч, на горі, жив своїм життям, оточений власним садом, Інститут шляхетних дівчат.

Попереду Машин погляд, затьмарений неабиякою обіцянкою, тішить (ще не закритий безглуздо-потворною музейною махиною імені Леніна) царствено-білий сад «Володимирська гірка».

А трохи праворуч – будівля Купецьких зборів, що заступила свій крихітний, але найупорядкованіший у Місті сад, відвідувати який кілька разів на тиждень мав за святий обов'язок будь-який «правовірний киянин».

– Три дні тому, коли я була тут, – втоптала Маша любовну тему в сніг, – Купецькі збори тільки-но збудували.

– Три дні тому?

– Ну так, – 1884 року! А знаєш, чому їх звели тут? Це справжній анекдот! З Дніпра Хрещатиком нісся такий порив вітру, що дамам завжди здувало капелюшки. І Купецькими зборами заткнули дірку від протягу. Я читала, за радянських часів будівлю вирішили знести. Але київський поет Юрій Рибчинський пішов до мера й розповів йому цю історію. І таким чином зберіг Збори…

– О Боже! Машо! – Мир підскочив, як дитина. – Ти бачиш його? ТРАМВАЙ!

Знизу, Олександрівським узвозом видирався смішний маленький трамвайчик на сталевих гвинтоподібних ресорах.

– Ну так, зараз же 94-й, – зраділа студентка. – Він пішов іще в травні 1892-го. Київський трамвай був першим у Росії!

– Тобто їх більше ніде не було? – прийшов у захват Мирослав.

– Ніде. Тільки у нас, – з гордістю похвалилася його просвітителька так, ніби цей перший електромотор, що до них наближався, запустив не військовий інженер генерал Струве, а вона сама – причому власноруч! – Кияни дуже пишалися своїм трамваєм. Він був національним героєм! Трамвай першим зміг подолати крутизну київських гір. Ані омнібус, ані конка, ані локомобіль не впоралися… Спочатку генералу Струве теж не вірили. Інженери писали, що електрична конка – химера! Зрушувати вагони за допомогою електрики можна тільки на столиках, як іграшку.

– Він і схожий на іграшку. – Мир невідривно дивився на наївний вагончик, зроблений за американським зразком.

Повільно, але впевнено трамвайчик подолав один із найкрутіших підйомів і зупинився біля мереживної альтанки, що виявилася павільйоном для «панів пасажирів та публіки, яка зустрічала».

– Спочатку, – захопилася Маша, – кияни теж сприйняли трамвай за атракціон. – Він їздив лише від Царської до Контрактової площі – сюди-туди. Пізніше його провели по Хрещатику… І був такий випадок. Один чоловік катався на трамваї безкоштовно. Коли треба було купувати квиток, він давав кондуктору сто карбованців. А на сто карбованців тоді, тобто зараз, можна винайняти трикімнатну квартиру… На рік! Звісно, що решти йому дати ніхто не міг. Так він і їздив зі своєю сотенною місяць, поки кондуктору це не набридло. Він спеціально взяв у борг у когось гроші й таки розміня…

Але на «таки розміня…» Машин захоплений і, безумовно, захопливий анекдот був безжалісно перерваний.

Мир раптом рішуче схопив свою даму