Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

не починай! — благально вигукнула я.

— Він ладен тебе простити. Ви зможете жити разом, ти будеш правником.

— Я пишаюся тим, що працюю в поліції, татку.

Джесс Розенберґ

Вівторок, 1 липня 2014 року

За двадцять п’ять днів до прем’єри

Минув уже тиждень, як зникла Стефані.

Люди балакали тільки про це. Дехто поміж ними вважав, що вона втекла. Більшість гадала, що з нею скоїлося лихо, й занепокоєно чекала, хто ж стане наступною жертвою: мати великої родини, що подалася на закупи, чи дівчина, що повертатиметься з пляжу?

Того ранку першого липня ми з Дереком знайшли Анну в кафе «Афіна», де вона снідала. Вона розповіла про таємниче зникнення Кірка Гарві, ми з Дереком про те й не чули.

Це означало, що зникнення сталося після розкриття таємниці чотирьох убивств.

— Я трохи попорпалася в архіві «Орфея кронікл», — сказала Анна. — І ось погляньте, що знайшла у статті про перший фестиваль 1994 року.

Вона показала нам копію газетного матеріалу під назвою:

«СЛАВЕТНИЙ КРИТИК ОСТРОВСКІ РОЗПОВІДАЄ ПРО ФЕСТИВАЛЬ»

Я хутко пробіг очима початок статті. Там ішлося про думку Мета Островскі, знаного нью-йоркського критика, про перший орфейський фестиваль. Раптом мої очі прикипіли до одної фрази.

— Ось послухай, — сказав я Дерекові. — Журналіст питає в Островскі про приємні й прикрі несподіванки фестивалю, й Островскі відповідає: «Приємним сюрпризом, і з цим погодяться всі, звісно ж, є постановка п’єси „Дядечко Баня“, в якій Шарлотта Карел блискуче виконала роль Єлєни. Що ж до прикрої несподіванки, то тут нею беззаперечно слід вважати недоладну моновиставу Кірка Гарві. Якась дурня від початку до кінця, не личить фестивалю включати до програми таку геть бездарну річ. Я сказав би навіть більше: це образа для глядачів».

— Він сказав — Кірк Гарві? — недовірливо перепитав Дерек.

— Він сказав — Кірк Гарві, — потвердила Анна, пишаючись своїм відкриттям.

— То що це за халепа? — здивовано запитав я. — Шеф орфейської поліції бере участь у фестивалі!

— Ба більше, — докинув Дерек, — Гарві брав участь у розслідуванні вбивства 1994 року. Отож був пов’язаний і з убивствами, й із фестивалем.

— І чому Стефані хотіла його побачити? — запитав я. — Треба термінового його знайти.

У пошуках Кірка Гарві нам міг допомогти Льюїс Ербан, старий поліціянт, якого заступила в комісаріаті Анна. Вся його кар’єра минула в орфейській поліції, тож він добре знав Гарві.

Ми з Дереком та Анною пішли до нього в гості й застали за роботою коло величезного квітника перед хатою. Угледівши Анну, він аж засяяв усмішкою.

— Анно, я такий радий тебе бачити! Ти перша з-поміж колег прийшла дізнатися, як мені ведеться.

— Ох, це трохи шкурний візит, — відразу сказала Анна. — Ось зі мною співробітники поліції штату. Ми хотіли б побалакати з тобою про Кірка Гарві.

Хоч ми і відмовлялися, старий почастував нас кавою в кухні й сказав, що й гадки не має, що сталося з Кірком Гарві.

— Може, він помер? — запитала Анна.

— Хтозна. Сумніваюся. Скільки йому там зараз? П’ятдесят п’ять років.

— Отож він зник у жовтні 1994 року, тобто якраз після розкриття вбивства голови Ґордона і його родини, так? — допитувалася Анна.

— Авжеж. Майже відразу по тому. Лишив якусь чудернацьку заяву про те, що йде з посади. Ніхто так і не дізнався, чому і як це сталося.

— Було розслідування стосовно цього? — запитала Анна.

— Та не було, — похнюпившись над чашкою, трохи засоромлено сказав Ербан.

— Як це? — аж підскочила Анна. — Ваш начальник поліції все покинув, і ніхто так і не захотів дізнатися більше?

— Як по правді, всі його ненавиділи на тій посаді, — відказав Ербан. — Натоді шеф Гарві вже не контролював поліцію. Усю владу до рук перебрав Рон Ґуллівер, його заступник. У комісаріаті не хотіли мати з ним справ. Вони його ненавиділи. Прозивали Сам-Собі-Шеф.

— Сам-Собі-Шеф? — здивувалася Анна.

— Я ж сказав, усі його зневажали.

— А чому ж він став начальником поліції? — устряв Дерек.

— Бо спершу ми любили його. То був чоловік з харизмою, та ще й неабиякий розумака. І чудовий шеф поліції. Театральний фанат. Знаєте, що він робив на дозвіллі? Писав театральні п’єси! Всі вихідні збував він у Нью-Йорку, бачив усі п’єси, що там ішли. Він навіть поставив п’єсу, яка мала неабиякий успіх, зі студентською трупою Олбанського університету. Про нього й про все те писали в газеті. Він мав подругу, гарну мов зоря, студентку з тієї трупи. І такий провал, уявіть собі! Усе було в цього чоловіка, все.

— То що ж із ним сталося? — допитувався Дерек.

— Його слава тривала менше року, — пояснив Льюїс Ербан. — Окрилений успіхом, він написав нову п’єсу. Весь час казав нам про неї. Казав, це буде шедевр. Коли організували орфейський фестиваль, він чимдуж домагався, щоб під час відкриття грали його п’єсу. Але мер Ґордон відмовив йому. Сказав, що то кепська п’єса. Вони дуже сварилися через це.

— Але ж ту п’єсу таки поставили на фестивалі, хіба ні? Я читав відгук критика про неї в «Орфея кронікл».

— Він сам зіграв ту моновиставу. То був провал.

— Я хочу ось про що запитати, — уточнив Дерек, — як сталося, що Кірк Гарві таки взяв участь у фестивалі, хоч міський голова був проти?

— Бо його убили ввечері того дня, коли відкривали фестиваль! І керівництво перебрав на себе його тодішній заступник, Алан Браун, й Кірк Гарві зумів якось включити ту виставу до програми. Хтозна, чому Браун погодився. Певне, він мав набагато більше нагальних проблем, які треба було залагодити.

— Отож Кірк Гарві зумів виступити на сцені лише завдяки тому, що загинув Ґордон, — виснував я.

— Атож, капітане Розенберґу. Щовечора вона ішла в другій частині програми, у Великому театрі. То було цілковите фіаско. Все мало такий жалюгідний вигляд, ви уявити собі не можете. Він перед усіма виставив себе на посміховисько. І то був початок його кінця: репутація пішла псу під хвіст, дівчина його покинула, все зійшло нанівець.

— Але хіба поліціянти зненавиділи його за провал із п’єсою?

— Ні, — відказав Льюїс Ербан. — Принаймні річ не лише в цьому. Упродовж цілих місяців перед фестивалем Гарві казав нам,