Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

Ні, — казала я, — посаду створили раніше, а потім почали шукати когось на неї.

Далі почали непокоїтися:

— А що буде, як тобі доведеться змагатися з чоловіком? Адже ти жінка, та ще й сама в патрульному автомобілі. Зможеш затримати чоловіка?

— А ти це можеш? — питала я.

— Так.

— То чому я не можу?

А то бралися оцінювати мою службову відповідність.

— Ти була на оперативній роботі?

— Я працювала на вулицях Нью-Йорка, — казала я у відповідь.

— Це не те саме, — казали мені. — Що ти робила в Нью-Йорку?

Сподівалася, що їх може вразити мій послужний список.

— Я була переговорницею в підрозділі з розв’язання криз. Весь час брала участь у таких ситуаціях. Захоплення заручників, родинні сварки, погрози самогубством.

Мої колеги знизували плечима.

— Ні, це не те саме, — казали вони.

*

Перший місяць я працювала у парі з Льюїсом Ербаном, старим поліціянтом, що уже мав ось-ось вийти у відставку і якого я заступала в штаті. Я швидко навчилася патрулювати уночі на пляжі і в міському парку, складати штрафи під час дорожніх пригод, утихомирювати сварки о тій порі, коли зачиняються бари.

Якщо я довела, що можу працювати на оперативній роботі, як співробітник із високим званням, так і в конкретних ситуаціях, то повсякденні стосунки залишалися складні: порушилася звична ієрархія, що досі існувала в комісаріаті. Цілі роки Ґуллівер із Монтанем працювали в парі, наче два вовки на чолі зграї. Першого жовтня наступного року Ґуллівер виходив у відставку, й усі гадали, що заступить його на тому посту Монтань. Тим-то Монтань і орудував у комісаріаті, а Ґуллівер тільки вдавав, що командує. Ґуллівер загалом був непоганим чоловіком, та начальник із нього кепський. Монтань крутив ним, як йому хотілося, бо давно вже взяв віжки до своїх рук. А тепер усе змінилося: з моїм приходом на посаду другого заступника шефа керували ми утрьох.

Звісно ж, це призвело до того, що Монтань відразу ж розпочав інтенсивну кампанію з моєї дискредитації. Він дав на здогад поліціянтам, що не треба дуже загравати зі мною. Ніхто в комісаріаті не хотів псувати стосунків із Монтанем, тож мої колеги старанно уникали спілкування зі мною поза службою. Та й у роздягальнях, я знала, коли наставала пора іти на пиво після чергування, він їм наказував: «І не думайте запрошувати цю дурепу, якщо не хочете прибирати гівно у вбиральнях наступні десять років».

«Таж певно, що ні!» — казали всі, запевняючи його у відданості.

Та ганебна кампанія, яку розгорнув Монтань, не сприяла моєму залученню до громадського життя в Орфеї. Колеги не схильні були бачитися зі мною після служби, тож відмовлялися від запрошень повечеряти, або ж скасовували такі зустрічі останньої миті, або ж навіть просто не приходили на вечерю. Вже не пригадую, скільки разів сиділа я сама в неділю за столом, накритим для вісьмох чи десятьох осіб, де стояло купа всіляких страв. Мої зв’язки з людьми були дуже обмежені: часом я ходила кудись із дружиною міського голови, Шарлоттою Браун. Мені подобалося кафе «Афіна», розташоване на головній вулиці, тож я трохи заприязнилася з його власницею, Сільвією Тенненбаум, з якою ми часом балакали про те і про се, але не можна було назвати нас подругами. Найчастіше бачилась я з моїм сусідою, Коді Іллінойсом. Коли мені було нудно, приходила до його книгарні. Часом допомагала йому. Коді також був головою об’єднання волонтерів театрального фестивалю, до якого я долучилася вже на початку літа, що гарантувало мені один вечір клопоту в тижні, бо на липень ми готували фестиваль.

Коли вже почало здаватися, що мене трохи визнали своєю в комісаріаті, Монтань посилив натиск. Він заходився гарячково порпатися в моєму минулому й давати мені двозначні прізвиська: «Анна-влучниця» або ж «Убивця», а потім казав колегам: «Ох, обходьте її десятою дорогою, хлопці: їй вистрілити — як раз плюнути». Потім реготав, мов дурнуватий, і казав: «Анно, а люди знають, чому ти покинула Нью-Йорк?».

Якось я побачила, що на дверях мого кабінету хтось прикріпив вирізку з давньої газети, де був заголовок:

«МАНГЕТТЕН: У ЮВЕЛІРНІЙ КРАМНИЦІ ПОЛІЦІЯ ЗАСТРЕЛИЛА ЗАРУЧНИКА».

Я побігла до кабінету шефа Ґуллівера і почала трясти тою вирізкою в нього перед носом.

— Це ви розповіли йому, шефе? Ви сказали про це Монтаневі?

— Я тут ні при чому, Анно, — запевнив він.

— То поясніть мені, звідки він про це знає!

— Із твоєї справи. Він так чи так дістався б до неї.

Вирішивши будь-що позбутися мене, Монтань улаштовував так, щоб мене посилали на найприкріші й найдрібніші завдання. Коли я сама патрулювала в місті або на його околицях, він часто озивався по рації з комісаріату: «Каннер, це диспетчерська. Терміновий виклик». Я їхала за адресою, яку мені давали, ввімкнувши маяк і сирену, й не підозрювала, що йдеться про якийсь незначний інцидент.

Дикі гуси перекрили автостраду номер сімнадцять? Посилали мене.

Кіт заліз на дерево і не може злізти? Посилали мене.

Стара і вже трохи недоумкувата пані чує підозрілий гамір і телефонує до поліції тричі за добу? Посилали теж мене.

Я навіть заслужила на світлину в «Орфея кронікл», у статті про корів, що втекли з обори. Кумедна, замурзана багном, як чорт, я відчайдушно тягла корову за хвоста, щоб загнати її назад за огорожу. Звісно ж, завдяки тій світлині я стала посміховиськом для колег із більшим чи меншим почуттям гумору: якось я знайшла вирізку з тією фотографією під двірниками мого службового автомобіля, і хтось написав на ній фломастером: «Дві орфейські корови». Ба більше, вихідними до мене в гості якраз завітали батьки з Нью-Йорка.

— От скажи, навіщо ти приїхала сюди? — запитав мене батько, вимахуючи тією вирізкою в мене перед носом. — Ти розладнала свій шлюб, щоб ловити корів?

— Ми зараз почнемо сваритися, тату?

— Ні, але, гадаю, з тебе був би хороший адвокат.

— Я знаю, тату, ти вже п’ятнадцять років кажеш мені про це.

— Як подумаю, що ти вчилася на правника, а стала поліціянткою в провінційному містечку! Біда, та й годі!

— Я роблю те, що мені подобається, а це найголовніше, правда ж?

— Я візьму Марка на роботу, — сповістив він урешті.

— Ох, тату, — зітхнула я, — невже ти справді хочеш працювати з моїм колишнім чоловіком?

— Він добрий хлопчина, ти ж знаєш.

— Тату,