Читати книгу - "I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман"

дебелий світловолосий легінь, по обличчю у нього було розсипано півкіло першокласного рудого ластовиння. Рисами обличчя він скидався на популярного російського автора і виконавця Юрія Антонова.

— Соу, ай ем, е-е-е...

— Sorry...

— Ай’д лайк... — почав я згадувати основні тези моєї тронної промови, але, на біду чи на щастя, до забігайлівки завалив цілий натовп місцевої молоді напідпитку у драному лахмітті, яке тільки починало входити в моду.

— Джаст е момент, — проказав я до Юрія Антонова і посунувся убік, поступаючись кислотній молоді, яка заходилася купувати місцеві смаколики.

Наскільки зрозумів з їхньої розмови, чувачки та чувачки вдалися до мандрів по нічних клубах і тепер активно вирішували, куди краще податися: чи у «Буду піпл», чи у «Брейк-біт ревю».

Тикали одне одному факи, іржали, роззявлюючи рожеві пащеки, смітили по підлозі картоплею фрі. Коли ж «джилтед дженерейшн» зразка дев’яносто шостого року знову вивалила на вулицю, я, зібравшися з духом, підійшов до стійки і випалив свою тронну промову: «Ай ем юкрейніан марінеро» і все таке...

Юрій Антонов спантеличено кліпав очима. Коли ж я прорік сакральне «Соу вот?», якось байдуже знизав плечима і подивився крізь вікно на темну вулицю, де царювала серпнева ніч, було свіже повітря, де гойдали на своїх вітах сон дерева і не було тупих юкрейніан марінеро з пропозиціями придбати контрафактний алкоголь. Можливо, його теж десь чекала кохана дівчина.

— One moment, — зітхнув нарешті приречено, й рушив до сходів за стійкою, що вели вниз.

— Hay, Aziz, — гукнув у провалля льоху, — come on, Have a interesting man...

За кілька секунд з пройми, наче з пекла, весь у клубах сизого диму вибрався той, кого Антонов називав Азізом. Типовий пакистанець у засмальцьованій білій робі, з жорсткою ниткою вусів під набурбуленим носом.

— Can I see this product? (Чи можу я глянути на продукт?)

— Єс, єс, ноу проблем, — заметушився я, видобуваючи з нетрів сумки загорнену в газету пляшку «Столичної».

«У Філіппа Кіркорова глісти», — прочитав сенсаційний заголовок на папері бульварної газетки.

— One moment, — промовив Азіз, зникаючи з пляшкою у своєму підземеллі.

Він повернувся за хвилину.

— It’s not fine product. I can’t buy this vodka, — промовив суворо, повертаючи мені товар. (Це неякісний продукт. Я не купуватиму цю горілку.)

— Бат вай? — ледь не скрикнув я здивовано.

— Because it’s not Russian vodka. Reed! — тицьнув пальцем у самий низ етикетки. (Тому що це не російська горілка. Читай!)

Я нахилив голову і прочитав таке: «Укрхарчопром. по Укр-спирт. Київський завод лікеро-горілчаних виробів». А далі, певне, те, що мене й згубило, маленькими англійськими літерами було набрано «Made in Ukraine».

— Understand? — сухо запитав пакистанець. — Russian vodka isn’t made in Ukraine. Russian vodka must made in Russian. (Тепер зрозуміло? Російська горілка не може вироблятися в Україні. Російська горілка має вироблятися в Росії.)

І тут я схибив. Як той Петро, що тричі досвіт сонця відмовився від учителя, так і я зрадив свої переконання. Був готовий на все, аби втюхати йому ту кляту горілку.

— Бат вай? (Чому?) — зойкнув придушеною сойкою. — Юкрейн із лайк раша. Ітс вері сейм кантрі. Ві а зе бразерс нейшенс, вері сімілар... (Україна це майже Росія. Це дуже схожі країни. Ми братні народи, дуже схожі...)

Але він збайдужів до моїх слів.

— Goodbye! Fucking sheet Ukrainian marinero, — прошипіло вчаділе падло, провалюючись у смердючу вогняну гієну.

Ну за своє нахабне «гуд бай» він, зрештою, міг би й відповісти. Я не з тих, кому кожне пакистанське гівно може кидати в обличчя такі образливі речі.

«Лоханувся! Ай, як же лоханувся...» — обісраний з ніг до голови пензлював похнюплено по Лейт Уок із сумкою на плечі.

Жопа вийшла, дорогі співгромадяни. Монументальна, вселенська, я би сказав, есхатологічна така, одвічна українська жопа!

Проте не будемо вішати носа.

Штурм унд дранг. Штурм унд дранг, як заповідали дисципліновані та системні німецькі митці. Пригоди тривають!

Звучить хор пілігримів з опери того самого Вагнера «Тангейзер».

Глава тринадцята

Наступний паб, у який я завітав, звався «Танго».

Декілька пар похилого віку кружляли на танцмайданчику під ритми живої музики, що її виконував квартет у складі акордеона, гітари, перкусії та контрабаса. Дами граціозно відкидали голови і перебирали ніжками, в той час як напомаджені кавалери міцно тримали їх за талії, хтиво зазираючи в очі.

Розмова з господарем закладу, що стояв за стійкою, протираючи бокали, була короткою. Тільки я промовив «рашн водка», як він не витягаючи з рота сигару, без зайвих прелюдій промовив «fuck you», відвернувши від мене свою наглу червону мармизу.

Упродовж наступних тридцяти хвилин я почув щось подібне у шести варіаціях і вже був остаточно втратив надію, аж поки не набрів на містечко, що називалося «Voodoo people», що дійсно було повним усілякої чортівні, яка, не звертаючи на мене жодної уваги, втупилася в екран гігантського телевізора, де транслювали події річної давнини.

На екрані вже рогатий Кейт Флінт із двома металевими кузьками у носі та залізним ланцюгом, що тягнувся до пропірсингованих вух, давав божевільне інтерв’ю: «Today we are fucking oazis! Today is the great day, for prodigy! We are fucking whole world! Kiss my buttocks, whole fun’s, of oazis! Fuck you! Fuck you!» (Сьогодні ми зробили «Оазис». Сьогодні великий день для «Продіджи». Незабаром ми трахнемо цілий світ. Поцілуйте мене у сраку, всі фанати «Оазису». Хрін вам, хрін вам!)

Він тицяв в об’єктив камер свого середнього пальця, вибалушивши підмальовані чорними тінями очі, шкірив зуби.

Я кинув сумку з горілкою на підлогу і теж утупився в екран.

Наскільки зрозумів з подальшої промови «придворного блазня короля Лайама Хоулета» та з коментарів ведучого MC, транслювалися кадри з фестивалю у Гластонбурі, де «Продіджи» зробили «Оазис», виступаючи на паралельній сцені.

«Кейт — це жертва музики, що прив’язала себе до апаратів Лайама Хоулета, перетворившись на таку електронну гаргулью», — коментував усе те голос за кадром. Потім на екрані з’явилася голова самого Хоулета:

«Відколи наш комерційний успіх став зростати, дуже важко переконувати людей, що ми не поп-зірки, — давав він інтерв’ю. — На відміну від поп-зірок, ми нікому і ніколи не продавалися. Коли я створюю свої пісні, я їх створюю перше для себе й для учасників групи, а подобаються вони вам чи ні, то вже ваша справа. Мене останнім часом дуже турбує