Читати книгу - "Сатурну не наливати, або п'яний чоловік-дракон у подарунок, Ліра Куміра"

Глава 23. Під завалом

Наш поцілунок перервався, але ось думки мої зовсім не хотіли збиратися в купку, більше того, мені чувся якийсь передзвін дзвіночків в гілках омели, а навколо нас відчувалося м'яке сяйво. Невже таргани в моїй голові влаштували вечірку зі світломузикою? Схоже на те. 
 
А потім я відчула, як тату поповзли вище по руках, добираючись до передпліч. Матінко! Тільки не це! Паніка захопила мою свідомість, змушуючи сильніше чіплятися за дракона, який все ще стояв поруч. Побачивши моє бліде обличчя і страх в очах, Кіларіан міцніше притиснув мене до себе, але легше мені абсолютно не ставало, я відчувала, що моя магія ось-ось вирветься назовні, але нічого з цим вдіяти не могла. 
- Дихай, маленька, дихай... - він вбирав залишки моєї магії, але її було багато, занадто багато навіть для величезного драконівського резерву. 
 
Піднявся легкий вітерець, який потихеньку почав набирати обертів. Я бачила, як батьки відразу ж кинулися до мене, але Кіларіан зупинив їх одним рухом голови, і ті слухняно залишилися на місці, хоча матінка стала нервово озиратися. Магічний викид продовжував набирати обертів і вгору по стелі побігла вогненна доріжка, погрожуючи спалити все на своєму шляху, підлога під ногами похитнулася. 
 
 - Швидко все на вихід! - крикнув мій чоловік, притискаючи мене до себе, намагаючись заспокоїти ніжними погладжуваннями по спині, - Тихіше-тихіше, Амі, все добре, я поруч. 
 
Але в цей раз нічого не допомагало, колона поруч з нами похитнулася, завалюючись на бік, і ось тоді я почула крик. Люди навколо металися, намагаючись вибратися з того пекла, що я створила, кожен з них хотів опинитися якнайдалі від мене в той момент, коли моя сила змете всі бар'єри і повністю випалить невдачливу магіню. І тільки один дракон все так же залишався поруч, притискаючи лише сильніше, примушуючи вірити в те, що я тепер не одна. 
 
Боротьба з самою собою тривала, і схоже переможницею мені з неї не вийти. Занадто сильний викид, занадто сильний емоційний зрив. Я начебто все це розуміла і усвідомлювала, але не могла зупинити, це було сильніше за мене. Будівля в черговий раз сильно затряслася, і я побачила, що стеля обвалювалася прямо на нас. А потім темрява. 
 
Прокинулась я на колінах у дракона, навколо нас була розруха, від величного колись палацу не залишилося практично нічого, ну якщо не брати до уваги купи сміття, в який перетворилося житло монарха. Якщо ми звідси виберемося, здається, на мене чекають великі неприємності. 
 
Кіларіан піді мною поворухнувся, відкриваючи очі, і м'яко посміхнувся, ніби й не було всього того жаху, ніби не я нещодавно ледь нас не вбила. 
 
 - Як ти себе почуваєш? - він уважно розглядав мене, а мені ставало незручно під таким його промацуючим поглядом. 
 
 - Та ніби нормально, жити буду... напевно, - голос мій був більше схожий на каркання ворони, хоча це менше зло після всього, що сталося. 
 
 - Куди ти дінешся, тобі мене ще все життя мучити, - спробував розсмішити мене цей лускатий. 
 
 - Ну, з такими темпами тобі залишилося недовго мучитися, ти вже потерпи як-небудь, - здається, пожартувала я невдало, тому що погляд чоловіка різко потемнішав, і він сильніше стиснув мене, зовсім без натяку на ніжність. 
 
 - Помрешь ти - помру і я, - просто видав Кіларіан, як само собою зрозуміле. 
 
Так, іноді все ж потрібно думати, перш ніж збираєшся зморозити дурість. Відповідати йому мені різко перехотілося, і взагалі я не знала куди себе подіти. Мої руки стискали тканину сукні і постійно хаотично рухалися, а коли я почала потроху заспокоюватися, з боку найбільшого завалу почулися голоси: 
 
 - Кіларіан! Синку! 
 
 - О, здається, це по нашу душу, - спокійно констатував дракон, а у мене піднялася нова хвиля паніки: 
 
 - Як я виглядаю? - чоловік скривився на моє запитання, - Все настільки погано? Ну звичайно ж, адже ми під завалом! Швидко! Сховай мене! Потрібно терміново тікати! - я підскочила з таких зручних колін чоловіка і хаотично заметушилася по вільному п'ятачку серед руїн. 
 
 - Амелія, вгамуйся! Куди тікати? Адже вони думають нас завалило! - ні, в його словах звичайно є частка істини, але не можу ж я ось так постати перед батьками Киліана? - Мама, ми тут! - здав наше місце розташування цей крилатий і почав розбирати завал в потрібну нам сторону. 
 
 - Синку, ви в порядку? - Ви коли-небудь бачили, щоб невисока тендітна жінка однією рукою зсувала колону? Ні? А я ось стала свідком цієї картини. 
 
 - Доброго дня, - видала я, намагаючись сховатися за Кіларіана. З нас двох він їх син, от нехай і віддувається.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍