Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

Ось це ось усе — усмішки, радість, веселощі, блиск в очах — це все не мені.

З усіма іншими вона відкрита. Життєрадісна. Довірлива.

Емоції всі видає без сорому. Без контролю. Без фільтра.

А мені — осуд, злість, презирство і невдоволення.

Тому що заслуговую. Це моє місце, і з усіма іншими по життю мене воно влаштовувало. Та до біса було, якщо чесно, до такої міри, що не помічав навіть раніше.

Видавлюю із себе слова таким металом, що фрази буквально побрязкують, коли по кімнаті розлітаються.

— Я повинен попросити вибачення, —легені здавлює, але я борюся, — за те, що сказав і що... говорити не збирався. І не мав на увазі взагалі. Це абсолютно... зовсім не відповідає дійсності.

Мер активно киває, мало не рукою на мене не показуючи.

— Усе правильно, щось не те прозвучало. Та ніхто такого в житті не подумає. І рухаємося далі, ми ж сьогодні багато чого добряче обговорили.

Секретар дивиться на того, як на ідіота. Консультанти підхоплюють новий курс бесіди, розпорошуючись миролюбністю. Єгор Лін зітхає.

Аліса весь цей час дивиться в стіл поглядом, що нічого не виражає. Потім перевіряє телефон і добродушно киває Віті, який до неї за дрібницею звертається.

Я тримаю руки на ногах під столом. Тому що не впевнений, що я контролюю їх. Що вони раптом у трясці не задрифтують.

— Я наголошую, — хрипло заводжу я знову, — що я не мав це на увазі. Алісо, я вибачаюся перед тобою. Я... я  помилився, Алісо.

Вона невизначено киває, а в очі все одно не дивиться.

— Добре, — м'яко й тихо каже вона. — Реально треба рухатися далі, щоб не затягувати. Барани самі себе не врятують. Тут, до речі, у сусідньому селищі теж є зоопарк.

Усі сміються, крім мене.

Я сиджу зацепенівши до кінця зборів.

Проводжаю її поглядом, коли Аліса першою піднімається і каже, що сьогодні раніше піде. Міра Никонівна попросила допомогти. Не можу відірватися від спостереження, як вона огинає стіл і прямує до дверей.

Зриваюся за нею, наплювавши на все й усіх.

Наганяю в коридорі. Аліса лише крок прискорює, коли я намагаюся порівнятися. Вона все ще бліда, і мене криє від того, наскільки мені це не подобається.

— Зупинись, поговорити треба.

— Кому? — здивовано дивиться на мене.

— Кому що?

Загортаємо до виходу, і я знову спиною вперед іду.

— Кому треба?

— Дай мені хвилини три, — ціжу крізь зуби. — Зупинись, ну.

Крокує і дивиться прямо перед собою, ремінець сумки стискає. Блядь, хочу час повернути назад. Будь-якою ціною. Будь-яким способом.

На ґанку Аліса розвертається, і відходить убік від сходів. Завмирає, демонструючи готовність вислухати.

А я... я не знаю, з чого почати. Що говорити. І як. Не хочу навіть згадувати той момент, коли зрозумів вимовлене... Мені ніколи не варто було це теревенити ще й при всіх. При інших. Я образив її. Якби хтось інший там назвав її так, я б кинувся на нього.

— Я вибачився, бо я реально якусь лажу загнав. Скільки разів ще сказати треба. Послухай... я ніколи взагалі не думав навіть так.

Ніколи не вірив у необхідність вибачень. Мені особисто все одно було, вибачається хтось переді мною чи ні. Тепер, понад усе на світі, хочу, щоб спрацювало. Не знаю як по-іншому зробити. Як залагодити просто зараз.

— Як можна сказати те, чого не думаєш? — з легкою посмішкою вимовляє вона. Ніби їй цікаво. Але в очах напруження приховати не може. І чогось іще...

У момент, коли розгадаю що саме, напевно — все. Зашморг затягнеться. І до низу тоді тільки.

— Можна. Коли виходиш із себе. Я вийшов із себе. Це тебе прямо не стосується.

— Ти назвав мене безкорисною сукою, а мене це не стосується? — усміхається вона. І в бік голову повертає, похитуючи.

Я... не хочу чути це слово більше. Найближчий рік як мінімум, принаймні.

— Алісо, слухай мене. Можеш не вірити, скільки завгодно, але я ляпнув це помилково.

— Навіщо тобі це? — киває вона мені знизу вгору.

— Навіщо що?

— Вибачення, переконання, вірю я, не вірю я... Он усі тобі повірили і забули. Ну, сказав грубість. Слухай, я піду, бо поспішаю.

— Я, — видавлюю з такою силою, що Аліса зупиняється, — не хотів зробити тобі неприємно.

— Але ти постійно робиш мені неприємно, — сміється вона, але невесело. – За ради Бога, забудь про це. Не ти перший назвав мене в житті сукою, — вона навіть знову усміхається мені.

— Але в машині тобі було приємно, — слова вириваються раніше, ніж фільтрую їх.

Вона опускає очі, і я відстежую як рухається її горло під шкірою.

Піднімаю руку, щоб... щоб...

— Це неважливо, — ледве чутно каже Аліса.

Так, бо відкотила поправку свою. Бо взагалі погодилася, аби умову виконати. Не погодилася навіть. Просто дозволила.

— Було приємно чи ні?

— Ти не зможеш вічно знущатися наді мною так. Доведеться щось нове придумати.

—Щ-що? — заїкаюся, як востаннє заїкався тридцять років тому. — Га? Що ще за "знущатися"? У чому? У тому, що... Ти думаєш, це гра якась у пісочниці?

— Так, я думаю, що людина, яка погрожувала мені тим, що вона виграє, а я програю, сприймає все це як гру. А я ні.

Вона збігає сходами вниз, потрушуючи волоссям. Дивлюся отупіло слідом, поки Єгор Лін не проходить повз.

— Чувак, що ти робиш? — по складах видає він. І дивиться на мене чомусь ледь не жалісливо.

Він іде спиною уперед, коли говорить. А потім повертається до нормального ходу, навіть не чекаючи на відповідь.

 

####

####

Василь - бовдур, але він вже знає, що він бовдур)))