Читати книгу - "Між нами контракт, Кетрін Огневич"

Розділ 10

Влад

Протягом усього наступного дня я не можу зосередитися на заняттях. У думках зовсім не креслення, які мені потрібно зробити з креслення, а тільки вона - моя дружина. Так, я трохи звик до цього слова - "дружина". Тепер воно не лякало мене до чортиків як раніше. Хоча, якщо замислитися, нас навряд чи можна назвати чоловіком і дружиною, враховуючи обставини, що склалися. Я не в захваті від неї, вона ненавидить мене всіма фібрами душі - звучить як початок якоїсь драми, які зазвичай крутять по телевізору. 

Та от тільки щоб я не робив, перед очима миготів образ, як я саджаю її до себе на коліна, і затикаю їй рот поцілунком, коли починає бурчати. Не знаю, чому я це зробив - мені просто хотілося, щоб вона замовкла. Ну, і я вибрав доволі непоганий спосіб як це виправити. Але чого я не очікував, так це того, що вона відповість на мій цілунок. Я дозволив собі на мить забути про усю ту мелодраму, що розгорталася в наших життях, завдяки двом виродкам, які вочевидь мають на думці щось божевільне. 

Коли я відхилився, то мені здалося, що я побачив розчарування в її темних від пристрасті очах. І замість того, щоб сказати щось приємне, я, звісно ж, ляпнув якусь дурницю про те, що мені було потрібно, щоб вона розлютилася.

 Між парами була велика перерва, тож я спустився в їдальню, щоб по-швидкому щось перекусити. На щастя, були вільні столики, тож я поспішив зі своєю тацею до найближчого вікна. Варто було мені тільки поставити тацю і накинутися на тарілку борщу, як поруч почулося тихе кашляння. Піднявши погляд, я побачив перед собою Крістіну, яка ворушилася з ноги на ногу, невпевнено дивлячись на мене.

— Привіт. Не заперечуєш, якщо я присяду? — запитала вона, від чого я мало не захлинувся борщем. З чого це раптом вона захотіла сісти поруч зі мною?

— Привіт, так, звісно, — пробурмотів я, продовжуючи далі їсти свій борщ. Коли я закінчив, то подивився на Крістіну, і тільки зараз помітив, що в неї злегка почервонілі очі. — Гей, щось сталося?

— Ні, нічого, — шмигнула вона носом, і продовжила їсти свій рис з овочами, уникаючи мого погляду.

— Може, все-таки розкажеш?

— Хіба це має якесь значення?

Опа, знову здорово. Знову вона свої колючки показує!

— Може, і має. То що трапилося, руда?

— Я ж сказала, нічого, - вперто повторює вона, все ще тримаючи погляд опущеним. 

— Ти ж знаєш, що я від тебе не відстану, поки не дізнаюся, так? — самовдоволено посміхаюся я, коли вона нарешті відриває погляд від столу і дивиться на мене. О так, це вже краще! В її очах хлюпається ледь приховувана лють, що вже набагато краще, ніж бачити в її очах смуток.

— Який ж ти козел! — тихо загарчала вона, звузивши очі, і відсунула тарілку вбік. 

— Мене називали й гірше. Давай уже, викладай, що трапилося. А то не думаю, що ти зрадієш, коли я закину тебе на своє плече і відвезу додому, де катуватиму тебе лоскотом, доки ти не розкажеш усе, що я хочу знати, - випалив я на одному подиху і втупився на дівчину. Крістіна оторопіло дивилася на мене, немов не могла повірити в те, що я сказав. 

— Ти ж не серйозно...

— Хочеш перевірити? — посміхаюся я, піддаючись уперед, коли вона відсахнулася від мене. 

— Ти блефуєш! — Я важко зітхаю, і встаю зі свого місця. Від несподіванки Крістіна випускає виделку з рук, і потім я різко піднімаю її зі стільця і закидаю собі на плече, як ні в чому не бувало. Взявши наші сумки, я прямую до виходу. Мені байдуже на погляди студентів, коли я проходжу повз них. Але Крістіна приходить до тями, і починає молотити мене по спині своїми крихітними кулачками, що дуже кумедно.

Я ігнорую погляди викладачів, коли вони заходять у будівлю університету, а ось Крістіна в цей час замовкає, що дуже тішить. Коли я доходжу до своєї машини, то відчиняю дверцята і безцеремонно заштовхую її всередину. 

— Ну, так що, люба, поговоримо?

Крістіна

Повірити не можу, що він і справді це зробив! Він звалив мене на плече, як мішок із картоплею, і виніс із будівлі, не переймаючись думкою оточуючих. Боже, який же він варвар! А все тому, що я не захотіла говорити йому про те, що універом поповзли чутки про наше з ним весілля. Чесно кажучи, я підозрювала, що рано чи пізно всі про це дізнаються, але я не думала, що у мене буде так мало часу. Особливо, я не думала, що татусь Влада додумається зробити так, щоб ми потрапили на обкладинку одного з журналів.

До того ж і фото вибрав досить вдале - там, де ми танцюємо з Владом, і на моїй руці чітко видно обручку. На щастя, в журналі не було нічого жахливого, як могло здатися на перший погляд. Там була невелика стаття про те, що ми заручилися, і все таке. Ясна річ, що половина з цього - слова цього виродка, який "дуже щасливий, що його син нарешті схаменувся". Як я про це дізналася, запитаєте ви? Дуже легко! Ну, з двох причин.

Варто було мені переступити поріг універу, як на мене одразу ж накинувся натовп репортерів, які хотіли взяти в мене інтерв'ю. А потім я зустріла своїх подруг, які продемонстрували мені якийсь модний журнал, на якому була наша з Владом фотографія. Чесно кажучи, в той момент я була трохи приголомшена настільки швидким розвитком подій, що навіть не знала, що сказати друзям. Але правду я сказати їм не могла... Вони, звісно ж, скиглили з приводу того, кого я вибрала собі в чоловіки, і говорили, що були дуже здивовані тим, що я вийшла заміж за Влада Жданова. Усі знали, яка в нього була репутація, і як він обходився з дівчатами. І мої друзі були шоковані, коли дізналися, що я вийшла заміж за найвідомішого бабія в універі.

 Мені не залишалося нічого іншого, окрім як сказати їм брехню про те, що ми з ним певний час зустрічалися, а потім він зробив мені пропозицію. Хоча вони навряд чи в це повірили... Я вже точно в це не повірила б, якби опинилася на їхньому місці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍