Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

Глава 11

Ліка розплющила очі і знову обвела поглядом усіх довкола. Поліна дивилася на неї, розкривши рота, Ігнат - з повагою і мало не гордістю. Льоха з дивним збентеженим виглядом чухав потилицю. Кілька роззяв, що затрималися біля фонтану, кивали головами, мовляв, так, гідні вірші.

Я почував себе дурнем. Вірші і справді були гідними. Мені навіть соромно трохи стало за те, що чекав від неї чогось дурного й банального. Але їй вдалося мене здивувати. Я навіть трохи розгубився.

Це було гідно поваги, правда. І справжніх оплесків, - не знущальних, щирих. Але я не аплодував.

Я відчував себе ніяково. Наче вліз своїми кострубатими руками у щось дуже особисте, глибоке. Та ще й змусив інших піддивитися за тим, що не призначалося чужим очам. Мені було неприємно, що я повівся як придурок перед її таким щирим і живим виступом.

Ліка полегшено зітхнула, побачивши, що ніхто з неї не сміється, і з почуттям виконаного обов'язку зістрибнула вниз на асфальт. До неї одразу підбіг Льоха, затарахтів про те, як йому сподобалося, і як він захоплений, потім запропонував відзначити її дебют і, не чекаючи на відповідь, помчав у магазин.

Потім на неї кинулася з обіймами Поліна, а потім і Ігнат. Вони вітали її та всіляко розхвалювали її виконання. Дівчина зніяковіло знизувала плечима і скромно посміхалася.

Я стояв осторонь, борючись зі своїм замішанням, просто спостерігав, поки брат з Поліною не зазбиралися додому. Тільки коли вони розпрощалися і відійшли, я нарешті підійшов до Ліки.

- То були твої вірші? - спитав я тихо, прилаштовуючись поряд і спираючись задом об холодну бетонну стінку фонтану.

Ліка окинула мене косим недружнім поглядом і відвернулася. Схрестила руки на грудях, наче закриваючись від мене. Вона звинувачувала мене, що їй довелося перенести ці кілька хвилин хвилювання? Але хіба я в цьому винен?

- Ні звичайно. – відповіла сухим тоном. – Я не пишу вірші…

– Гм… Ніколи таких не чув. - Спантеличено відгукнувся я.

- І чому це мене не дивує? - пирхнула Ліка, як і раніше не дивлячись у мій бік. Потім смикнула плечем і несподівано в'їдливо простягла. - А-а, ну так… це тому, що, на мою думку, наркомани взагалі рідко читають… щось, окрім інструкції із забивки косяка.

Від замішання не залишилося й сліду. Я відчув, що вся моя примарна доброзичливість, що виникла до дівчини буквально кілька хвилин тому, відразу випарувалася.

Зараза. Зачепило. Цього разу навіть більше, ніж першого, там, на балконі. Тоді це були просто натяки, тепер вона говорила прямо, не приховуючи свого неприязного ставлення.

Злість, що миттєво спалахнула у свідомості, ковзнула отруйним змієм по хребті і стиснула грудну клітку. Я напружився всім тілом і повільно обернувся до дівчини.

- Назви мене наркоманом ще раз, і я викупаю тебе у фонтані. - навмисне спокійним тоном простяг я просто над вухом Ліки.

Вона знову пирхнула і якось нервово реготнула.

- Погрожуєш?

- Саме так.

- А, на мою думку, погрози наркоманів – найчастіше просто порожній звук. - Видала дівчина з гідністю та повернула до мене обличчя. Вчепилася в мене поглядом-викликом, як гачком. "Ну і що ти мені зробиш, пустодзвін?" - Ось, що говорили її очі.

Вона не вірила у мої погрози. Вирішила, що мені не вистачить хоробрості? Вирішила, що я достатньо адекватний, щоб цього не робити? Або якимось абсолютно незрозумілим чином побачила в мені вихованого інтелігента з добрими манерами, який ніколи не скривдить дівчину?

Даремно вона думала про мене краще, ніж я був.

Мені навіть зусиль не потрібно було докладати. Вона стояла зовсім поряд, і була досить тендітною, невисокою. І фонтан був глибокий, і води в його чаші було достатньо, щоб занурити її з головою.

Все сталося миттєво. Але навіть якби я мав час подумати, я не вчинив би інакше. Я не кидав слів на вітер. Ніколи. І не боявся засудження чи того, що хтось визнає мене закінченим психопатом.

Мені знадобилося всього кілька секунд, щоб підхопити її за талію - дрібну і худу - і як ляльку перекинути через борт.

Пролунав такий оглушливий крик, що це більше сходило на вереск іржавої бензопили. Дівча закричало і забарахталося в холодній воді, як поранена. Все-таки води виявилося недостатньо, щоб вона занурилася з головою, але тіло і одяг промокли вщент. Я вдоволено усміхнувся і розправив плечі, стежачи за її барахтаннями.

Нарешті, припинивши свої марні бовтання і розриваючий барабанні перетинки вереск, вона встала на ноги. Знайшла мене очима і по-справжньому загарчала, наче розлючена левиця. Потім з розмаху бризнула в мій бік водою і, перекинувши ногу через борт, вибралася з фонтану.

Ніхто з перехожих до неї навіть не підійшов, не поцікавився, що трапилося, не запропонував допомогу. Зазвичай людям начхати на чужі проблеми, і це було правильно. Це було щиро та по-чесному. Люди такі є. Мені теж було начхати на інших, і я цього не приховував. Отже їх реакцію, а точніше її відсутність – я схвалював.

- Який же ти придурок, Господи боже! - сердито кинула Ліка, спопеляючи мене очами. - Як тебе земля взагалі носить, такого ідіота? Як ти сам себе терпиш?! Безмозкий, тупий бовдур. – обсипала мене синонімами дівчина.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍