Читати книгу - "Рубінова тінь минулого, Анна Ліє Кейн"

14

Підійшла до чорного виходу із головного корпусу, щоб потрапити на заднє подвір'я. Смикнула двері, але вони виявилися замкненими. Скривилася, розвернулась і ледь не вперлася носом у груди демона.

- Допомогти? - поцікавився Дорайн, не виймаючи руки з кишень.

- Так, - зніяковіло опустила очі та відійшла вбік: - Двері, мабуть, опечатали.

- Опечатали, - погодився демон. Мерехтіння його очей на мить посилилося, і двері зі скрипом відчинилися. Дорайн першим попрямував у двір, невдоволено помітивши: - Законники дуже люблять все опечатувати, навішувати заборони, але зовсім не люблять потім прибирати власні заклинання.

Зітхнувши рушила за демоном.

Раптом зверху загарчали. Навіть рефлекторно пригнулась та відскочила убік. Різко обернулася, шукаючи джерело звуку.

- Не бійтеся, - Дорайн виявився поряд, притримав за плече. Потім вказав на вікно горища: - Там оселилися віверни. Цілий виводок. Дрібні. Їх вважають безпечними.

На мене блимала очима знайома чорна морда. Луската пустунка, яка так любила грати з дітьми, зараз загрозливо оголила ікла, ще раз гаркнула, і зникла в глибині горища.

Кивнувши, продовжила шлях. У бік оранжереї навіть не подивилася.

— Ви шукаєте щось конкретне, міс Міон? - уточнив демон, слідуючи за мною.

- Так, - відповіла хмурячись. - Точніше, не зовсім. Ви не чули про рубіновий артефакт, який належав минулому власнику цього палацу?

Дорайн спантеличено замовк, а потім відповів негативно. У цей момент я якраз підійшла до потрібного місця. Зупинилася, дивлячись на невелику яму. Її було видно навіть під снігом, з-під білої ковдри стирчали темно-коричневі стіни. Коробка з артефактом була закопана набагато глибше. Напевно, той, хто забрав її, просто полінувався повністю повернути землю на місце. Тепер мені залишається тільки гадати, чи працює артефакт так, як задумав творець, і чи зможе скористатися ним Аргал. Адже після закінчення історії з Йозефом та рубіном я більше не цікавилася долею останнього.

- Що це за артефакт? - зацікавився Дорайн.

- Він повинен наділити демона здатністю створювати необмежену кількість Стражів, - промовила тихо, все ще розглядаючи мерзлу землю. Поруч розсміявся демон:

- Це неможливо. Занадто енерговитратно і вимагатиме неймовірної майстерності. Кожен Страж неподільно пов'язаний із творцем. В епоху імперії була маса подібних експериментів, але жоден не увінчався успіхом. Демони божеволіли, помирали або виснажували свій організм і впадали в кому.

Цю інформацію я знала. Дорайн розповідав мені колись докладніше про всі випадки, але все ж таки факт того, що рубін забрали продовжував мене трохи нервувати.

Демон раптом став серйознішим. Придивився до мого обличчя і спитав:

– Ви бачили цей артефакт?

- Так, - відповіла та одразу відвернулася, шарячи очима по снігу.

- Як він виглядав?

- Це був величезний рубін у темній оправі.

— Дорогоцінний камінь, — задумливо проговорив Дорайн, розмірковуючи. - З них можна зробити досить сильні накопичувачі енергії та заклинань, але… сумніваюся, що в того демона щось вийшло.

Дорайн раптом обернувся на будівлю головного корпусу академії й кивнув своїм думкам, сказавши мені:

- Якщо він навіть не спромігся побудувати собі палац, здатний простояти пару сотень років після його смерті без реставрації.

Я пирхнула від сміху і підвела очі. Демон дивився на мене, його погляд ковзнув на губи і їх раптом обдало жаром, але чоловік відразу схаменувся і відвернувся, неквапливо попрямував обминати головний корпус.

- Ви так і не розповіли, що пов'язувало з цим місцем вас, міс Міон, - нагадав Дорайн, коли я порівнялася з ним і підлаштовувалася під повільний крок.

- Хотіла викладати тут, - озвучила ту ж версію, що й жандармам. Демон відреагував схожим чином:

- Тут? З доброї волі?

– У мене були деякі життєві обставини.

- Навіть не уявляю, що саме могло спонукати молоду і красиву жінку на подібний відчайдушний крок.

- Ви надто гіперболізуєте жах цього місця, - похитала головою, пропустивши повз вуха комплімент.

- Мені достатньо про нього відомо, - заперечив Дорайн. - І точно, якби я став ректором, а ви прийшли викладати... у мене виникло б багато питань.

- Впевнена, рано чи пізно ви знайшли б на них відповіді.

Дорайн замовк. Кілька хвилин ми йшли мовчки. Покинули територію Академії Проклятих і попрямували по Олден Сід до перехрестя з Велан Сід. Мені подобалося просто йти поруч із ним. Це заспокоювало. До мене повернулося звичне відчуття захищеності.

- У мене таке враження, що я вас десь раніше бачив, - сказав Дорайн, і в його голосі не властиво прорізалася незручність. Мені на це відповісти не було чого, крім фраз, від яких співрозмовнику явно захотілося б викликати санітарів, на кшталт "в іншому житті ми з тобою майже одружені, і мені терміново потрібно виправити перебіг подій".

- Можливо, - знизала плечима. - Ми могли перетинатися у Шедані.

- Живете у столиці?

- Так.

- І хотіли перебратися в Хаол заради посади викладача у Годамн? - недовірливо примружився співрозмовник. - Ви все більше мене інтригуєте, - він на мить замислився, а потім вирішив: - Знаєте, Елері, мій друг - ректор академії Голданарі. Бажаєте, я познайомлю вас? Якщо у вас достатньо компетенцій, він може допомогти…

- Не варто, - швидко замотала головою. - Дякую, містере ат Рогад, але я вирішила почекати з кар'єрою викладача.

- Теж правильно. Ви можете набратися досвіду та в будь-який момент піти викладати.

Ми повернули на Велан Сід. Навіть не змовляючись йшли у бік вокзалу.

По дорозі говорили про дрібниці. Моя тужлива незручність досить швидко зійшла, вдалося трохи відволіктися. Вирішила, що відразу після прибуття до міста Семи вітрів знову вирушу до Міністерства Підглядань. Як би боляче мені не було через втрату батьків, але я мушу все розставити на свої місця.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍