Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

Англії надзвичайно тісно пов’язані: чи не вся керівна еліта — вихідці з англіканських родин, сама церква була поєднана пуповиною з політичною верхівкою — зокрема через великих єпископів, усуціль членів палати лордів, які в минулому мали серйозний вплив. Більшість єпископів і архієпископів походила з невеликої мережі родин, що невпинно відтворювала клас церковників-управлінців, яких годі було відрізнити від військових офіцерів, імперських губернаторів і королівських міністрів. Тож пов’язана з англіканством елітарна ідентичність важить значно більше, ніж туманні богословські нюанси. Це була насамперед англійська церква, а власне християнство часом ледь не відходило на другий план.

У 1930-х роках Еліот виконував ту саму функцію, що й Метью Арнольд за пізнього вікторіанства: він був голосом морального неспокою перед лицем модерності, пропущеного крізь літературне й дедалі релігійніше сприйняття. Однак не слід обходити увагою Еліотового антагоніста з Кембриджа — літературного критика Френка Реймонда Лівіса, якого однаково сильно любили і недолюблювали, залежно від смаку й чутливості. Попри численні відмінності, локальну роль Лівіса можна порівняти з роллю його заокеанського колеги Лайонела Тріллінга: впливовий тлумач і контролер літературного смаку, який поєднує високоестетичні судження з принагідними політичними виступами.

Подібно до лондонської Блумсберської групи: таке дуже англійське уявлення, що естетичні преференції лежать в основі політичних і (особливо) моральних поглядів. Певна річ, таку розкіш могли собі дозволити люди, які більшість життя прожили в Блумсбері чи Кембриджі. Щось від цього є і в Еліота, хоча його розуміння естетичного вибору було набагато ширшим, а моральна ангажованість — універсальнішою і, звісно, обмеженою дедалі релігійнішим сприйняттям.

Думаю, тут ми бачимо, як діють різні підходи до проблеми відновлення порядку і передбачуваності при моральному чи естетичному виборі. Одна з тривог, характерних для Англії 1930-х — і яка відлунюватиме аж до 1950-х, — це страх загрузнути в «релятивізмі», чи то інтелектуальному, чи політичному. Хоч як дивно звучатиме це порівняння, Еліот (і Лівіс, який суттєво вплинув на покоління моїх учителів), подібно до Сартра, виступав за необхідність робити вибір: байдужість уже не варіант, треба визначити й унормувати критерії для суджень, хоч і не завжди зрозуміло, звідки ці критерії черпати.

Важлива ознака англійської доби ідейності, як у літературі, так і в політиці, — зростання відчуття (у різних естетичних і літературних аспектах), що ти маєш казати, де правильне, де неправильне і чому все саме так. Часом це відчуття пробирається у віру — тогочасний чинник, який ми схильні недооцінювати зі своєї секулярної ретроспективи.

3. Родинний соціалізм: політичний марксист

Мій дід із батькового боку Енох Юдт народився у Варшаві, нинішній столиці Польщі, яка тоді була великим центром на заході Російської імперії. Як багато молодих євреїв у ті часи й у тому місці, Енох був соціалістом. Він підтримував Бунд, першу в Російській імперії велику соціалістичну партію. Ця єврейська партія вела діяльність їдишем, рідним для більшості євреїв Східної Європи, однак виступала за соціалістичну революцію в усій Російській імперії, від Європи до Тихого океану. Його син, мій батько Джо Джадт, кинув школу в чотирнадцять років, щоб стати різноробом — спершу в Дубліні, потім у Лондоні. Він теж був соціалістом. У юності він був членом «Гашомер Гацаїр», молодіжного соціалістично-сіоністського руху, покликаного привозити молодих євреїв до Палестини, щоб там розбудовувати соціалізм. Такий задум кардинально відрізнявся від соціалізму Бунду, що передусім мав на меті, аби євреї змінювали суспільний лад в місцях свого перебування, а не емігрували до екзотичних країн.

Якось напередодні Другої світової війни мій батько, якому ще не було двадцяти, перейшов у Соціалістичну партію Великої Британії[19] — крихітну марксистську партію, базовану в Лондоні, що відкололася від більшої та куди входили переважно такі самі єврейські самоуки. На той час батько більш-менш облишив юнацькі сіоністські настрої, хоча згодом інколи до них повертався. Я народився 1948-го: того року було засновано Ізраїль, а в Чехословаччині встановлено комуністичний режим, чим завершено формування Східного блоку під радянською орудою. Я виріс у світі Холодної війни і сприймав як самозрозуміле, що східноєвропейські країни, звідки походять мої рідні, відтепер і довіку будуть комуністичними, що їхні режими підтримуватиме Радянський Союз. Єврейські політика й життя вже не були прив’язані до тих країв, але дискусії довкола марксизму тривали.

Коли ми дивилися годинні телевізійні лекції з європейської історії Алана Джона Персиваля Тейлора, живі й неперевершені, батько зі свого крісла видавав промарксистську критику. На мій тринадцятий день народження тато купив три томи біографії Льва Троцького пера Ісаака Дойчера — мабуть, вирішив, що мені час навчитися відрізняти хороших від поганих (головним негідником у цій історії, звісно, був Сталін). У ті роки Троцький був важливою постаттю для соціалістичної лівиці. Найближчий соратник Леніна під час Російської революції, якого по Леніновій смерті перехитрив Сталін у боротьбі за наступництво.

Ця дуже співчутлива до Троцького біографія — батько теж її прочитав — допомогла підтримати легенду про комунізм яким він міг би бути. Люди на кшталт мого батька були схильні симпатизувати Троцькому значною мірою тому, що в Леніні вони бачили людину радше заблукану, аніж злу: для них загнивання починалося зі Сталіна. Мабуть, мав значення і той факт, що багато соратників і союзників Троцького були євреями. Ті біографічні томи були першими з подарованих мені грубих фоліантів. Значно пізніше я віддячив, подарувавши батькові збірку творів Дойчера, що містила відомий есей «Неєврейський єврей». Я не певен, що батько дуже зрадів.

Дойчерові теми були мені вже знайомі. Маркса я почав читати десь у тому ж віці; у батька було скорочене видання «Капіталу» від Соціалістичної партії Великої Британії. Ще я прочитав «Найману працю і капітал», «Заробітну плату, ціну й зиск», Енґельсів «Розвиток соціалізму від утопії до науки», Маніфест комуністичної партії, а також «Анти-Дюрінґ», якого взагалі не зрозумів. Виходить, Маркса я читав у підліткові роки з відповідно обмеженим розумінням, років на п’ять років випереджаючи ровесників. «Епоху революцій» Гобсбавма я прочитав десь у п’ятнадцять, невдовзі після першого видання 1962-го. Батько, звісно, заохочував мене читати видатного англійського критика тоталітаризму Джорджа Орвелла, і в ті роки я ковтав його есеї і романи. Крім того, я прочитав «Ніч ополудні» Артура Кестлера і його ж есей про розчарування комунізмом у збірці «Бог, який не впорався». То були засадничі тексти інакодумної лівої освіти повоєнних десятиліть, а я був щасливим неофітом, який із них користав.

У нашій родині завжди розуміли, що радянський комунізм не дорівнює марксизмові, а отже, радянські комуністи, принаймні Сталін і наступники, не були справжніми марксистами. Батько розважав мене спогадами