Читати книгу - "Зелений Змій, або Алкогольні спогади, Джек Лондон"

й став дужчий, а одержував не більше, аніж коли працював на консервній фабриці кілька років тому; проте обіцяли через п’ять місяців набавити до одного долара з чвертю в день.

Тепер, коли Зелений Змій був далеко, почався для мене період тверезості. Місяцями я не знав, що то означає випити. Мені ще не було й вісімнадцяти років, був я здоровий парубок з добре розвиненими та не надірваними фізичною працею м’язами. Як і всякій молодій істоті, мені потрібна була розвага, щось інше крім книжок та одноманітної праці.

Я потрапив випадково до Товариства Християнської Молоді. Вони жили здоровим життям і віддавалися спорту, але були надто молоді для мене. Попри свої теж дуже молоді літа, я був не хлопець, і не юнак. Чимало я водився з дорослими. Знав жорстокі таємниці. Ціле життя відділяло мене від цієї молоді, яку я зустрів у ТXМ. Я говорив іншою мовою, мав сумніший та жахливіший досвід. Міркуючи тепер над цим, я бачу, що ніколи не мав дитинства. Ця молодь була надто недосвідчена, надто молода для мене. Не думаю, щоб вони могли стати мені в допомозі духовно, бо я далеко більше вичитав з книжок, аніж вони. Їхній бідний життєвий досвід плюс убогий інтелект давали таку величезну негативну сукупність, що переважила й здорову моральність, і спорт.

Коротко кажучи, я не міг гратися з учнями нижчої групи. Їхнє чисте, розкішне молоде життя заказане було мені, бо занадто рано попав я під опіку Зеленого Змія, занадто багато зазнав ще дуже молодим. Як настануть кращі часи, коли люди не вживатимуть алкоголю, то існуватимуть як не Товариства Християнської Молоді, то якісь незрівнянно кращі й розумніші гуртки, — зборища для того люду, який вештається тепер по салунах, шукаючи товариства.

Але, поки ми живемо сучасним, я про нього й говоритиму.

Працював я по десять годин на добу на джутовій фабриці. Це була важка, виснажлива праця. А я так хотів жити! Так хотів виявити себе в чомусь іншому, а не в тяжкій праці біля машини по десять центів за годину. Мене не тягло до салунів. Мені хотілося чогось нового. Я був уже дорослий. Щось незрозуміло-турботне, якесь невідоме прагнення охопило мене. На щастя, саме тоді я зустрів Луїса Шатека, з яким і потоваришував.

Страшенний паливода, хоч і не шкідливий для інших, без жодної риси зіпсованості, Луїс Шатек називав сам себе зледащілим городянином. Тоді як я зовсім не вважав себе за городянина. Вродливий, зграбний Луїс палав коханням до дівчат. На них зосередилася вся його увага. Я ж не мав ніякого досвіду в цій справі, будучи надто занятий, щоб жити, як живуть дорослі. І цей бік життя якось обминув мене. Але коли одного разу Луїс, попрощавшись зі мною, підійшов, піднявши капелюха, до своєї знайомої дівчини та пішов поруч з нею тротуаром, мене це схвилювало, та охопила заздрість. Я теж хотів погратися в цю гру.

— Добре, — сказав Луїс. — Але тоді треба познайомитися з підхожою дівчиною.

Легко сказати. Ось я розповім, як воно все відбувалося. Луїс не знайомий був з родинами дівчат і до них додому не ходив. Зустрічі призначалися поза домом. Звичайно, я, зовсім тут чужий, був у такому самому стані. Тепер далі. Ні Луїс, ні я не могли ходити до танцкласу або на якісь вечірки, де найлегше знайомитися, бо ми не мали грошей. Він був учнем у коваля і заробляв тільки трошки більше за мене. Обидва ми жили дома, але за це платили. Діставши платню, віддавши своїм за харч, купивши цигарок і необхідний одяг та взуття, кожному з нас лишалося на дрібні витрати від сімдесяти центів до долара щотижня. Ми складали ці гроші докупи й разом витрачали їх. Іноді траплялося, що комусь із нас потрібна була вся сума для якоїсь надзвичайної гулянки з дівчиною, — наприклад, поїхати до Блерського парку, туди й назад двадцять центів, чи там ще кудись; на морозиво на двох — тридцять центів; або тамаль[1] у крамниці, де він продається. Це вже коштувало дешевше — тільки двадцять центів на двох.

Мене турбував нестаток грошей. Зневага, з якою я звик ставитися до них, бувши устричним піратом, лишилась у мене назавжди. Я не журився за грішми для себе. У своїй філософії я завершив повне коло. Був однаковим і тоді, як мені бракувало на щось десяти центів, і тоді, як гайнував десятки доларів, частуючи напоями і товаришів, і всяких заволок, які чекають у барах аби випити на дурничку.

Але як познайомитися з дівчиною? Луїс не міг повести мене в гості до якоїсь родини та познайомити там. Я не знав нікого. Познайомити мене з якоюсь зі своїх дівчат він боявся, щоб я не «одбив» її, а поступитися він не міг, бо така вже була його вдача. Він просив своїх знайомих привести якусь подругу для мене, але вони здавалися мені надто блідими та не цікавими поруч з дівчатами Луїса.

— Ти зроби так, як я, — порадив він мені якось. — Я просто підходжу й знайомлюся. Ти можеш зробити так само.

І він почав учити мене, як це найкраще зробити. Треба сказати, що Луїсові та мені саме тоді було дуже скрутно. Ми ледве стяглися заплатити за наше утримання та сяк-так держати пристойним наш одяг. Ми зустрічалися ввечері після роботи на ріжку вулиці або в маленькій крамничці, єдиному місці, де ми сходилися. Тут ми купували цигарки і, коли дозволяли кошти, на п’ять центів «червоногарячих» цукерок. (О так! Ми з Луїсом без сорому їли ласощі — все, що ми могли собі дозволити. Ніхто з нас не пив і не ходив ніколи до салуну.)

Але щодо дівчини! В цілком примітивний спосіб, як порадив мені Луїс, я мусив обрати собі якусь і самому познайомитися з нею. Рано ввечері ми походжали вулицею. Дівчата, так само, гуляли парами. І гуляючи, крадькома скидали очима на хлопців, які теж на них зиркали. (І по цей день, в якому б місті, містечку чи селі я не був, — тепер уже середнього віку людина, — я завжди ловлю досвідченим оком цю ніжну, невинну гру очей поміж хлопців та дівчат, що блукають вулицями, що мусять ними блукати, коли їх кличуть весняні чи літні вечори.)

Лихо було в тому, що в цей аркадський період свого життя я, побувавши вже в бувальцях, став боязкий та соромливий. Знову й знову Луїс піддавав мені духу. Та я не знав дівчат. Вони здавалися мені такими чудними та дивними після мого скороздрого чоловічого життя. Мені бракувало сміливості та певної настирливості, коли надходив рішучий момент.

Тоді Луїс навчив мене, як це робиться: красномовний погляд, посмішка, сміливо наблизитися, зняти кашкета, сказати слово, деяке вагання, боязкий сміх, хвилювання — і дивись, Луїс уже познайомився й киває мені, щоб і я підходив. Але коли ми потім ідемо парами, хлопець з дівчиною, я помічаю, що Луїс вибере собі гарненьку, а мені залишить кривеньку сестричку.

Звичайно, після численних спроб, я навчився вітатися до багатьох дівчат та ходити з ними поруч ранніми вечорами. Але я не швидко зазнав дівочого кохання. Мені тільки було цікаво й приємно гаяти з ними час. І ніколи я навіть не подумав про те,