Читати книгу - "Дракон із шоколадним серцем"

вона. — Здається, це тобі не завадить.

— Не завадить? — пробурмотів Горст у стільницю. — Та коли завтра вранці тут з’являться констеблі лорд-мера, щоб заарештувати нашу підмайстриню за непровокований напад, вони ж вирішать, що вона влаштувала його за нашим наказом!

— Вони її не заарештують, — різко відказала Марина. — Ладна чим завгодно заприсягтися, що знайду бодай один синець на руці Авантюрини під цими її потворними рукавами. Люди копають інших людей, коли вони намагаються втекти, а не нападають. Еге ж, підмайстрине?

Я спохмурніла й сіла просто на підлогу пити шоколад. Моя багряно-золота спідниця розметалися довкола.

— Ніякі в мене не потворні рукави… — пробурмотіла я.

— Це ти так вважаєш, — зауважила Марина.

Вона звелася й заходилася з дзенькотом витягати глечики й каструлі з креденців.

— То куди саме намагалася відвести тебе помагачка нашого любого лорд-мера, перш ніж ти її копнула, щоб дати дропака?

Я знизала плечима й добряче ковтнула Марининого гарячого шоколаду. Сьогодні в ньому було трохи більше чилі, ніж зазвичай, і я з вдячністю ковтала полум’я, дозволяючи йому зігрівати себе зсередини.

— Гадаю, до якоїсь кав’ярні, — відповіла я Марині.

— О, так, через це достеменно варто було копати державного службовця… — пробурмотів Горст. — Дякуючи Богові, ти спромоглася втекти від цього жаху. Хтозна, що на тебе там чекало… Вона ж могла навіть примусити тебе з’їсти шматок пирога!

— Він був би сухий і несмачний, той пиріг, — одказала Марина. — Найближча кав’ярня до нас — це «У Флоріана», ти, бува, не забув? Вони ж ніколи не додають до тіста достатньої кількості сиропу!

— Та на Бога!.. — вибухнув був Горст, але я його перервала.

— Вона хотіла, щоб я вас зрадила.

Горст затнувся й витріщився на мене, а я обхопила гарячу чашку обома руками й вдихнула пару. Мені це конче було потрібно, щоб прогнати ту похмуру сіру остуду, яка наповнювала мене відтоді, як я побачила крила-яких-не-було.

Я всотувала яскраве тепло білої Марининої кухні, аромат підсмажуваних какао-бобів. Сама Марина поралася біля пічки, щедрою рукою відміряючи вершки, і ця картинка наче вимила з мого серця ту сірість яскравим вибухом кольору.

Отут зараз був мій дім. От ким я була. І я нікому не дозволю позбавити мене цього.

— Вона пропонувала мені гроші, — сказала я Марині й Горсту. — І пообіцяла, що сам лорд-мер буде мені надзвичайно вдячний, якщо я вигадаю якісь брудні секрети про вашу кухню, а відтак зголошуся заприсягтися перед магістратом у тому, що це правда.

Потріскування пічки раптом урвалося. Маринина рука завмерла в повітрі.

— Оце так, — мовила вона. — А це вже й справді несподіванка. Я була певна, що ця дрібна мушва Ерік вигадає будь-яку побрехеньку, яку їм заманеться, тож звертатися до тебе в них не виникне потреби.

— Ерікові побрехеньки не бралися б до уваги, — пояснив їй Горст. — Після того як уся вулиця бачила, що ти виштовхала його втришия, їх достеменно не слухали б.

Він хмикнув і потупив очі на свій гарячий шоколад.

— Може, кінець кінцем не так уже й погано, що ти позбулася його не надто ввічливо й ґречно. Принаймні тепер кожний крамар у цьому кварталі знає, що він гострить на тебе зуб. Магістрат ніколи не візьме на віру жодне його свідчення проти тебе.

— Ха! — вигукнула Марина, нахиляючись над полумиском із розтертим цукром. — Я обов’язково про це нагадаю, коли ти наступного разу дорікатимеш мені моїми манерами.

Горст зітхнув.

— Тоді я певен, що така нагода тобі випаде неодноразово. Але якщо ти триматимешся подалі від відвідувачів…

— А на чорта мені до них потикатися? — закотивши очі, Марина взяла довгу дерев’яну ложку. — Ану, — звернулася вона до мене. — Допивай, і то швидко. Я збираюся навчити тебе нового рецепта.

— Мого рецепта? — спитав Горст із надією. Він узяв зі столу аркуш паперу. — Бо мені справді здається…

— Я дозволю тобі хазяйнувати у своїй кухні, — мовила Марина, — того дня, коли ти відрядиш мене до кав’ярні спілкуватися з клієнтами.

— Лишенько! — Горст удав, ніби тремтить. — А оце було просто жорстоко!

— Гм-м-м-м… — Марина похитала головою. Але, коли вона озирнулася до мене, я помітила, що в кутиках її вуст зачаїлася посмішка.

Горст також посміхався і мав розпружений вигляд — таким я, здається, досі жодного разу його не бачила. Утім, коли я слухняно звелася з-за столу з недопитою чашкою гарячого шоколаду, його обличчя раптом заклякло й спохмурніло.

— Чекай-но. Марино, ти хоч у курсі, котра зараз година? Більшість підмайстрів о такій порі…

— Певна річ, я знаю, котра година, — озвалася Марина. — Зараз вечір. І це означає, що її вихідний по обіді вже завершився, так? Отже, вона може припинити бити байдики й узятися до роботи.

— О, так, — мовила я зі щирою вдячністю, допиваючи гарячий шоколад одним пекучим ковтком. — Зараз достеменно час братися до роботи.

Ніщо не могло відтягнути мене від моїх переживань краще, ніж аромат шоколаду. Протягом наступних кількох днів я занурилася в нього, аж допоки не втратила змогу помічати щось інше. Тому, коли чотири дні по тому насуплений Горст зайшов крізь двостулкові двері та глянув на мене, я трохи злякалася.

— Тут дехто воліє тебе бачити, — сповістив він.

— Мене? — Я саме розмішувала шоколадний крем і не мала змоги зупинитися ані на мить, але й собі теж насупилася й похитала головою. — Це, мабуть, якась помилка.

— Дуже люб’язно, — зауважила Сілке, виринаючи в нього з-за спини. — Ти що, уже забула про наші плани?

Сьогодні вона була вбрана в мальовничий червоний сюртук і прості чорні штани. Руки звично ховала в кишенях, але зараз, коли зацікавлено роззиралася довкола, очі в неї були широко розверсті, а обличчя здавалося молодшим.

— Мушу визнати, Авантюрино, я просто вражена.

— Ем-м-м… — страдницьки почав був Горст. — Марино…

— Ось! — Марина віддала йому тацю з філіжанками гарячого шоколаду. — Іди, підлещуйся до багатіїв і тішся з того. Ану киш! — Коли двері за Горстом зачинилися й у кухні залишилися тільки ми з Сілке й вона, моя винаймачка розвернулася до мене й насупилася.

— А скажи-но мені, підмайстрине, — мовила вона оманливо лагідно, — я що, найняла тебе задля того, щоб ти влаштовувала вечірки в мене на кухні?

— Це не просто візит чемності. — Сілке вийняла руки з кишень і вишукано вклонилася Марині. — Це скорше ділова зустріч. Гадаю, Авантюрина повідомила вас, на які комісійні я сподіваюся?

Марина не відповіла. Вона повернулася до мене, звівши брови, і я відчула, що в повітрі наче зависла грозова хмара.

Йо-о-ой, кілкий кістяк.

— Забула, — мовила я і заскреготала зубами, коли Сілке й собі звела брови й глянула на мене