Читати книгу - "Ти — мої крила, Вікторія Франко"

Розділ 10

Ярослав

З’явившись переді мною у спокусливому пеньюарі, Мілена невинно кліпала віями, вдаючи із себе святу невинність. А я в цей час намагався підібрати з підлоги свою щелепу, відчуваючи, як у штанях неконтрольовано відкрився парашут. 

— Любий, з тобою все нормально? — почув запитання, що як тригер дряпнуло мою свідомість.

Звісно, нормально!.. Так нормально, що далі нікуди… 

Невже не можна було одягнути на себе смішну піжаму у вигляді хот-дога, а ліпше скафандр?! Тоді, можливо, я б не відчував такого всеосяжного бажання, як в цей момент. Натомість Мілена не вигадала нічого кращого, ніж одягнутися, як модель журналу “Плейбой”, абсолютно не допомагаючи мені зберігати самоконтроль. Ще й гіпнотизувала мене здивованим поглядом, ніби не розуміла, чого мене так скорчило.

Побажавши дівчині гарних снів, я залишив її наодинці, а сам пішов у душ. Простоявши деякий час під прохолодними струменями води, я наївно сподівався, що це допоможе мені знизити градус мого збудження. Але де там?! Яким чином я міг би заспокоїтися, якщо у мене досі перед очима стояв образ напівоголеної Мілени?.. Прикривши очі, я уявляв, як дівчина приєдналася до мене. І звісно ж, зовсім не для того, щоб потерти мені спину. О, чорт!.. Ярику, куди тебе в біса несе?! Вгамуйся нарешті… І, взагалі, вилазь вже з-під цієї холодної води, бо, схоже, вона не дає ніякого заспокійливого ефекту. Лише нежить заробиш…

Несильно стукнувшись від безсилля головою об кахель, я все ж виліз зі своєї схованки, і пішов у вітальню. Про те, щоб повертатися в спальню, не могло бути й мови. Тому що ні до чого хорошого це точно не призведе. Судячи з того, що в моїй голові вже прослизали думки спокусити Мілену, то, мабуть, мені не варто було лізти до неї. Інакше мої голосні обіцянки “чекатиму скільки треба” і “не тиснутиму на тебе” підуть погуляти далеко та надовго. А цього я не міг допустити, бо боявся втратити довіру дівчини. 

Проходячи повз ліжко Маріси, я поглянув на неї та іронічно посміхнувся. Собака кумедно сопіла і, мабуть, бачила десятий сон, навіть не здогадуючись, які тортури мені доводиться терпіти через неї. Судячи зі слів лікаря, мала кнопка завтра щасливо гасатиме по квартирі. Але я, мабуть, цього не побачу. Тому що, цілком можливо, що після сьогоднішньої ночі мене заберуть у божевільню… 

Сподіваючись, що Мілена спокійно заснула, я розмістився на дивані у вітальні, щоб подивитися телик. Перемкнувши кілька каналів, побачив трансляцію боксерського бою Усика проти Ф’юрі, й неймовірно зрадів. Жорсткий мордобій — це саме те, що треба, щоб відволіктися від хтивих думок. Але, на жаль, моя радість тривала не довго… Не пройшло і кількох хвилин, як Мілена увійшла в кімнату і приєдналася до мене, а я ж важко видихнув і приречено закотив очі до стелі. Господи, за що ти так знущаєшся наді мною?! Що я тобі такого зробив?!

Поспіхом пройшовшись поглядом по дівочій фігурі, я відмітив, що скафандр Мілена так і не одягнула. Тож доведеться швиденько спровадити її звідси, бо інакше діла не буде. Чого їй взагалі не спиться о першій годині ночі?!. Нехай би лягла собі в ліжечко і міцно спала. А вона натомість блукає по квартирі, в пошуках пригод на свою прекрасну дупку.

— Мілено, чому ти не спиш? — запитав, спеціально не піднімаючи очей на дівчину.

— Не хочу, — відповіло моє невгамовне чортеня, й вмостилося біля мене на дивані. — А ти чому не лягаєш? 

Ага!.. Ляжеш тут!.. Щоб не часом…

— Сон не йде… Вирішив ще трохи бокс подивитися.

Повністю ігноруючи присутність дівчини, я робив вигляд, що уважно дивлюся поєдинок. Наївно сподіваючись таким чином натякнути Мілені, що їй тут буде не цікаво. Та, схоже, вона не збиралася йти.

— За кого ти вболіваєш? — запитала, роздивляючись боксерів, а я трохи напружився.

Ще не вистачало, щоб вона зацікавилася боєм і залишилася дивитися разом зі мною. В такому випадку мені точно буде капець.

— Ну звісно за нашого, Мілено! — глузливо обурився, натякаючи на її безглузде запитання. Я дуже сильно сподівався, що мої слова її зачеплять і дівчина піде, незадоволено фиркнувши на прощання. Але не тут то було…

— Це котрий із них? Той, що з татуюванням чи без? 

— З татуюванням. Його звати Олександр Усик. Він — чемпіон світу у важкій вазі.

Намагаючись відповідати спокійно, я відчував, що моє внутрішнє занепокоєння почало блимати червоним світлом, попереджаючи мене про небезпеку.  Цікаво, чого б це?..

— До речі, щойно згадала, у тебе теж є тату, — промовила дівчина, а я відразу второпав причину своїх побоювань. Але намагався не подавати жодного виду. 

— Ага... Є.

— А покажи мені його. Я хочу глянути, що там зображено.

А ось це, моя люба, дуууууже погана ідея!.. 

— Там немає нічого цікавого… Завтра подивишся… — спробував загасити цікавість Мілени, але вона стояла на своєму.

— Я хочу сьогодні! Що ти там приховуєш, Ярику?

— Нічого… — приречено видихнув, усвідомлюючи неминучість своєї поразки. Адже моє шосте чуття підказувало, що дівчина все одно не відчепиться, поки не отримає свого.

Мабуть, якби в цей момент у мене був пістолет, я власноруч пристрелив би себе за те, що погодився залишитися на ніч у Мілени. Я не мав жодного сумніву, що це було найдурніше з усіх моїх рішень. І в цьому я був впевнений на двісті відсотків!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍