Читати книгу - "Стара хвороба"

на самому початку війни. Цей випадок з літаком неабияк вплинув на нього. Саме після цього він і пристав до мого товариства. І хоча зараз, здається, він міг би вже забути про свою помсту ворогам, але завжди, як тільки він згадає цей випадок, так його знов розбирає страшенна злість.

Юсуф, граючись узятим зі столу прес-пап’є, підхопив розповідь:

— Поряд зі старим вокзалом в Адані стояла велика кам’яна будівля. Там була школа. Навчались у ній приблизно сімдесят-вісімдесят дітей з кількома викладачами. Тоді було дуже скрутно, діти інколи навіть голодували…

Хай там як, а одного дня над школою з’явився французький літак. Можливо, льотчикам здалося, що то казарма?.. Вважаймо, що саме так… Адже люди, хоч як би вони озвіріли, ніколи не стрілятимуть у дітей, чи не так?..

Літак скинув бомбу. Вона вибухнула поряд з басейном у дворі. Всі діти в цей час були на вулиці… Дехто загинув одразу… Інших поранило… Ті, кого поранило недуже, спочатку розбіглися куди хто запопав разом зі здоровими дітьми, а відтак, коли в них уже не залишилося сил, попадали.

Я саме був на дорозі навпроти школи і бачив усе, що відбувалося… Раптом зі школи вискочив якийсь чоловік. Це був один з учителів. Розпатланий, босий, у самій сорочці, він розгублено бігав від однієї дитини до іншої.

А зараз я розповім вам, що ж це за історія з літаком. Члени екіпажу зрозуміли, що знизу нікому дати їм відсіч, тож для них взагалі немає жодної небезпеки. Тут у них прокинулася бридка сміливість мерзенних боягузів, і вони почали літати так низько, що майже торкалися даху і димарів на школі, кружляли над нами, ревучи мотором.

Зі свого місця я на власні очі бачив, як пілот почав стріляти з пістолета в учителя, що безпорадно метався по шкільному двору за своїми учнями… О Аллах, яким же треба бути безсоромним і підлим, аби, убивши стількох дітей, намагатися застрелити ще й цього нещасного… Зулейхо-ханим, я бачив безліч побоїщ, але ревіння цього мотора не зможу забути довіку…

* * *

На другому фото, що випало з альбому, була молода дівчина в крислатому солом’яному капелюшку. Вона стояла край дороги з велосипедом.

Юсуф простягнув світлину Зулейсі зі словами:

— Дівчина з пансіону, в якому я жив, доки був у Парижі. Полковник кашлянув і посміхнувся:

— Є ще й фото мадам з паризького пансіону?

— Немає.

— І фото чоловіка мадам, братів і сестер, інших людей з пансіону…

— !!!

— Чому?

Юсуф спершу розгубився. Потім зрозумів, куди гне полковник, і собі розсміявся, відповідаючи:

— Ні, командире… Бо ні з ким іншим з них я не збирався одружуватися…

Зулейха спитала так, ніби її те зовсім не обходило:

— Ця мадемуазель — ваша наречена?

Юсуф знов розсміявся:

— У бідолашки зараз уже, напевно, дітям років по десять-дванадцять… Якби сталося так, що ми одружилися, то, можливо, коли почалася війна, вона була б серед нас… Була б у вас невістка-француженка…

Останні слова були звернені, либонь, до матері.

Зулейха вела далі:

— І ви тоді, можливо, не стали б ворогом Франції.

— Хтозна, можливо…

— А ви були заручені офіційно?

— Офіційно ні… Але ми про все домовилися. Вона була з бідної родини, тому ніхто б не став перешкоджати дочці виїхати на схід. Навіть її мати не вважала за потрібне приховувати, що була б рада нашому шлюбові, і всіляко сприяла нашій дружбі. Дозволяла нам разом гуляти. Ну ж бо, спитаймо нашу матінку… У листах я їй на це натякав. Зчинився скандал… Вона висунула мені справжній ультиматум, сказавши, що відмовиться від мене. Правда ж, мамо?

Енісе-ханим, що стояла коло печі, здивувалася і вперто похитала головою, — так, ніби та небезпека існувала й досі.

— Ти все питаєш, чи прийняла б я за невістку французьку дівчину? Нехай Аллах боронить… Це будинок твого батька… Приводь кого завгодно, але я напевно знаю, що мене тоді тут не буде.

Всіх розсмішило це безглузде обурення. Юсуф узяв матір за плечі, притиснув до себе і лагідно потермосив за ніс та підборіддя:

— Мамо, та годі вже бурчати!

Враз, здається, лише для того, щоб не здатися старомодною в очах Зулейхи, Енісе-ханим сказала:

— Куди ж пак! Треба воно мені, як п’яте колесо… Хай мій син бере за дружину кого сам хоче. Я повинна поважати ту, кого назву невісткою, це мій обов’язок. Але ж і ви подумайте самі! Як я можу назвати своїми онуками дітей, що народяться від французької дівиці?

Зулейха посміхнулася:

— Але зараз є навіть мусульманки, які виходять заміж за іноземців.

Літню жінку, здавалося, образили слова Зулейхи.

— Не зрозумій мене неправильно, дочко, я не така нетерпима, — сказала вона. — Я нікому нічого не нав’язую. Нікого не засуджую. Кожен робить, що хоче… Я це лише про своїх дітей кажу.

Юсуф повертів у руках фото, яке забрав у Зулейхи, і, ніби злякавшись, що його зіпсують, легким жестом кинув до шухляди.

— Це справді була дуже хороша, дуже чиста дівчина…

І поділився з присутніми ще кількома своїми спогадами.

Зулейсі поведінка Юсуфа здалася трохи дивною. Авжеж, усі книги, яких вона начиталася, всі люди, які її досі оточували, напоумили її так, буцім основне заняття в житті чоловіка — це спокушати гарних жінок, які тільки трапляються йому на шляху. У тому середовищі повсякчас широко вживалися загравання, флірти… Інколи, за надто великої різниці у статках, суспільному становищі, у віці чи ще в чомусь, усе відбувалося не так очевидно. Тоді це вважалося єднанням поглядів і почуттів, маскувалося під професійні симпатії, але все це робилося єдино задля того, щоб прикрити ті самі хтиві бажання. І те, що гордо називалося «вищим світом», було не чим іншим, як зручною ширмою, прикрасою для цієї гри.

Спершу Зулейха не бачила великої різниці між золотозубим мануфактурником з масним волоссям, який серед наївних дівчат містечка зажив слави донжуана, та Юсуфом. Їй здавалося, що цей гордовитий провінціал, що чваниться своїми грошима, освітою і походженням, обов’язково мусить залицятися до неї. Тільки цим його бажанням вона могла пояснити його поведінку. Він часто заходив до них за їхнього побуту в Силіфке, інший раз дарував їй через посильних букети квітів та кошики з виноградом, а під час різних конфліктів, на балах і весіллях завжди був при всім параді й орденах. Їй треба було тільки дочекатися слушної нагоди, аби сильніше дошкулити, допекти і таки присадити цього чванька, який, здається, склав надто високу думку про себе, вважаючи дівчину легкою здобиччю для себе.

Отож Зулейха