Читати книгу - "Криза сучасного світу, Рене Генон"

дебати з матеріалізмом можуть залишити цілком байдужими тільки тих, хто пристає до вищої точки зору, та тих, хто бачить, що ці протилежності насправді є близькими до того, щоби бути простими еквівалентами, чия вдавана протилежність у багатьох аспектах зводиться до вульгарного словесного диспуту.

Сучасні люди загалом не уявляють жодної іншої науки, крім науки про речі, які можна виміряти, порахувати або зважити, тобто, іншими словами, матеріальні речі, оскільки тільки до них можливо застосувати кількісний підхід; тож вимога зведення якості до кількості є надзвичайно характерною для сучасної науки. Так з’явилось переконання, згідно з яким будь-яка наука не є такою, якщо в ній не можна впровадити вимірювання, та не існує наукових законів, крім тих, які змальовують кількісні відносини; ця тенденція бере свій початок у «механіцизмі»[157] Декарта й відтоді лише набирає обертів, незважаючи навіть на провал картезіанської фізики, оскільки ця тенденція прив’язана не до якоїсь конкретної теорії, а до загальної концепції наукового знання. Сьогодні вимірювання мають намір застосовувати й у сфері психології, сама природа якої суперечить цьому методу; зникає розуміння того, що можливість для вимірювання спирається виключно на невідчужувану якість матерії — і це її нескінченна подільність, звісно, якщо тільки не вважати, що ця властивість поширюється на все, що існує, тоді це і буде складником матеріалізації всіх речей. Матерія — це принцип поділу та чистої множинності; тому приписування першості кількісному підходу, що характерне і для соціальної сфери, є власне матеріалізмом у вказаному вище сенсі, який не обов’язково пов’язується з філософським матеріалізмом, якому він передував у плані розвитку тенденцій сучасного духу. Ми не станемо зупинятися на нелегітимності бажання звести якість до кількості чи на тому факті, що всі спроби пояснення, котрі принаймні якимось чином дотичні до «механіцистського» типу, є недостатніми; це не те, чим ми переймаємось, тож ми лише зауважимо, що навіть у межах чуттєвого порядку такій науці бракує розуміння реальності, більша частина якої неминуче залишається недоступною для неї[158].

Що ж стосується «реальності», ми вимушені згадати ще один факт, котрий, вірогідно, багато хто міг не помітити, та який надзвичайно показовий як ознака духовної ситуації, яку ми розбираємо: у звичному вжитку це поняття зарезервоване виключно за чуттєвою реальністю. Оскільки у мові відливається ментальність народу та епохи, зважаючи на вищесказане, можемо зробити висновок, що для тих, хто так розмірковує, властиво вважати «нереальним», ілюзорним та фактично абсолютно неіснуючим усе, що не може сприйматися чуттям; вони можуть не усвідомлювати цього, однак нести таке негативне переконання глибоко у собі, якщо ж деякі стануть стверджувати протилежне, ми можемо бути впевнені, що таке твердження буде виключно зовнішнім, якщо не чисто вербальним. Якщо дехто вагається, підозрюючи нас у перебільшенні, варто лише подивитися, до чого зводяться релігійні переконання багатьох людей: а це декілька схоластично та механічно завчених понять, які вони ніколи й не думали повною мірою засвоювати, та які все ж зберігаються в пам’яті й час від часу повторюються, будучи складником певного формалізму та загальноприйнятого підходу, якими й обмежується для них релігія. Вище ми згадували цю релігійну «мінімізацію», й «вербалізм», про який ідеться, представляє собою одну з останніх її стадій; це пояснює, чому так звані «віруючі» фактично не поступаються «невіруючим» у матеріалістичності; ми ще повернемось до цього питання, та спершу повинні закінчити роздуми щодо матеріалістичної природи сучасної науки, оскільки цю проблему необхідно розглядати під різними кутами зору.

Вчергове нагадаємо, що сучасній науці невластиве безкорисливе пізнання, і навіть для тих, хто вірить у її умоглядну цінність, вона — лише маска, під якою приховується стурбованість вирішенням практичних питань, та яка, втім, дає зберегти ілюзію вдаваної інтелектуальності. Сам Декарт під час творення своєї фізики переймався здебільшого питаннями механіки, медицини та моралі; та ще більші зміни відбулись унаслідок поширення англосаксонського емпіризму; зрештою, престиж науки в очах загалу тримається на тому, що вона дає отримувати та реалізовувати практичні результати, оскільки це, знову ж таки, речі, котрі можливо побачити та яких можна торкнутись. Ми сказали, що «прагматизм» є кульмінацією всієї сучасної філософії та останньою стадією в її падінні; та, крім як у філософії, довший час існує розпливчастий та несистематизований «прагматизм», який є стосовно власне філософського тим, чим практичний матеріалізм являється щодо матеріалізму теоретичного, та який зазвичай змішують із тим, що вульгарно називають «здоровим глуздом». Цей фактично інстинктивний утилітаризм, крім того, невіддільний від матеріалістичної тенденції: «здоровий глузд» полягає у тому, щоб остерігатися виходу за межі земного горизонту та опікуватися всім, що не представляє безпосереднього практичного інтересу; саме йому властиво вважати, що лиш один чуттєвий світ є «реальним» та не існує ніякого знання, що не могло би бути почерпнутим із відчуття; до того ж це обмежене знання дійсне лише тією мірою, якою воно здатне задовольнити матеріальні потреби, а деколи й певного роду сентименталізм, оскільки — і це необхідно зазначити, не боячись шокувати сучасний «моралізм» — сентимент насправді близький матерії. В усьому цьому нема місця інтелекту, за винятком тих випадків, коли він погоджується коритися досягненню практичних цілей та стати звичайним інструментом, підлеглим нижчій та тілесній індивідуальній природі людини, або ж, згідно з Берґсоновим висловом, «інструментом для творення інструментів»; тож у всіх своїх формах «прагматизм» породжує абсолютну байдужість до істини.

За таких умов промисловість перестає бути звичайним додатком науки, застосування якої повинно бути цілком незалежним; промисловість стає причиною існування та виправдання науки, так що нормальні співвідношення між речами знову ж таки перевернуто. Сучасний світ доклав найбільших зусиль до розвитку промисловості та «механізації», навіть коли стверджував, що просто займається наукою на свій лад; та у намаганнях домінувати над матерією та використовувати її у своїх цілях люди зрештою перетворились на її рабів, як ми і зазначали на початку: вони не тільки обмежили свої інтелектуальні амбіції — якщо у цьому випадку ще доречно використовувати це слово — винайденням та створенням механізмів, а й самі ставали справжніми механізмами. Під впливи «спеціалізації», яку деякі соціологи визначають як «поділ праці», підпадали не тільки вчені, а й техніки та навіть робітники, для яких виконання розумової праці унеможливлювалось. Робітники разюче відрізняються від ремісників минувшини, вони не більш ніж слуги машин, спільно з якими утворюють частини єдиного тіла; вони змушені невпинно повторювати ті самі чітко визначені механічні рухи, завжди однакові та виконувані також в однаковий спосіб, аби уникати найменшої втрати часу; того самого вимагають й американські методи, які розглядаються як вершина «прогресу». Насправді єдина мета — виробництво чимдалі більших масштабів;