Читати книгу - "Здрастуй, печаль!, Франсуаза Саган"

— Як ти гадаєш, вона надовго нас покинула? — спитав він.

— Вона, певно, поїхала до Парижа, — відповіла я.

— Париж… — мрійливо прошепотів батько.

— Можливо, ми ніколи більше її не побачимо…

Він розгублено глянув на мене і через стіл схопив мене за руку.

— Ти, звичайно, дуже гніваєшся на мене. Сам не знаю, що на мене найшло… Ми з Ельзою верталися лісом, вона… одне слово, я поцілував її, а якраз у ту хвилину, певно, нагодилась Анна і…

Я не слухала його. Ельза і батько в обіймах у холодку під соснами видавалися мені такими водевільними, такими безтілесними, що я не бачила їх. Лише обличчя Анни, зсудомлене болем, зраджене мною обличчя, яке я побачила в останню хвилину, було реальне, до болю реальне. Я витягла цигарку з батькової коробки, запалила. Ось іще одна річ, якої не зносила Анна: куріння під час їжі. Я всміхнулась батькові:

— Дуже добре розумію: ти не винен… Як кажуть, хвилина безумства. Але треба, щоб Анна вибачила нам, у кожному разі тобі вибачила.

— Що ж робити? — спитав він.

Він виглядав нещасним, мені стало шкода його, потім стало шкода себе самої; чому Анна так покинула нас, невже хоче покарати за якісь пустощі? Хіба ж вона не має ніяких зобов’язань перед нами?

— Ми їй напишемо листа, — запропонувала я, — і попросимо в неї вибачення.

— Чудова думка! — вигукнув батько.

Нарешті він знайшов спосіб, як вийти із сповненої гризоти бездіяльності, якою ми томилися вже три години.

Ще не закінчивши вечеряти, ми відсунули скатертину та прибори, батько приніс велику настільну лампу, ручки, чорнильницю, свій поштовий папір, і ми сіли одне навпроти одного, вже майже всміхаючись, настільки повернення Анни видавалося нам можливим завдяки цій розіграній сцені. Перед вікном креслив у повітрі плавкі скісні лінії кажан. Батько нахилив голову і заходився писати.

Не можу пригадувати без почуття жорстокого глуму листи, сповнені добрих почуттів, які ми написали того вечора Анні. Ми сиділи обоє біля лампи, наче два старанних, не дуже вправних школярі, і мовчки працювали над цим неможливим для виконання завданням: «повернути Анну».

Проте ми все-таки створили два шедеври на цю тему, сповнені щирих слів виправдання, любові та каяття. Закінчуючи листа, я сливе була переконана, що Анна не зможе опиратися, що примирення доконечне. Я вже уявляла собі сцену прощання, сповнену делікатності й гумору. Вона відбудеться в Парижі, в нашій вітальні, увійде Анна і…

Задзеленчав телефон. Була десята година вечора. Ми здивовано глянули одне на одного, а потім у наших поглядах промайнула надія: це була Анна, вона дзвонить нам, щоб усе вибачити, сказати, що вертається до пас. Батько підскочив до телефону, радісно крикнув: «Алло!»

А потім нечутним майже голосом говорив лише: «Так, так. Де саме? Так, так». Я також устала: мене охопив страх. Я дивилася на батька, на те, як він несамохіть проводить рукою по обличчю. Нарешті він тихо поклав трубку й обернувся до мене.

— Вона потрапила в аварію, — сказав він. — По дорозі в Естерель. Вони не могли відразу знайти її адреси. Зателефонували в Париж, а там їм дали наш тутешній телефон.

Він говорив якось машинально, моторошним голосом, я не наважувалася його перебивати:

— Нещастя сталося в найнебезпечнішому місці. Вже не вперше там таке трапляється. Машина впала з висоти п’ятдесяти метрів. Було б чудо, якби вона лишилася живою…

Все інше цієї ночі згадується мені як одне суцільне жахіття. Дорога, що вихоплювалась у світлі фар, непорушне обличчя батька, двері лікарні… Батько не дозволив, щоб я побачила її. Я сиділа на лавці в приймальні і дивилася на літографію з зображенням Венеції. Я ні про що не думала. Медсестра сказала мені, що протягом літа це вже шостий нещасливий випадок на тому відтинку дороги. Батько не вертався.

Тоді я подумала, що знову ж, навіть своєю смертю Анна відрізнялася від нас. Якби ми з батьком заподіяли собі смерть (допускаючи, що знайшли б на це мужність), ми пустили б собі кулю в лоб і залишили листа з поясненням, назавжди позбавивши винуватців сну та спокою. Але Анна зробила нам розкішний подарунок — зоставила чудову нагоду вірити в нещасливий випадок: небезпечна ділянка шляху, щось сталося з машиною… А ми, легкодухі, швидко на це погодились. Та й взагалі, якщо я кажу сьогодні про самогубство, це доволі романтично з мого боку. Хіба ж можна відбирати собі життя заради таких людей, як ми з батьком, людей, які нікого не потребують, ні живого, ні мертвого? І взагалі, ми з батьком завжди говорили про це як про нещасливий випадок.

Другого дня близько третьої години ми вернулися додому. Ельза з Сірілом вже чекали нас, посідавши на сходах. Вони звелись нам назустріч, наче якісь дві забуті, неживі постаті: ні вона, ні він не знали Анни й не любили її. Вони стояли зі своїми дріб’язковими любовними історійками, подвійною принадою своєї вроди і збентеження. Сіріл ступив крок до мене, поклав руку мені на плече. Я глянула на нього: я ніколи його не любила. Він був добрий, привабливий; я любила ту розкіш, яку від нього діставала; але він мені не був потрібен. Невдовзі я поїду, покину цей будинок, цього хлопця, це літо. Поряд стояв батько, він узяв мене під руку, і ми ввійшли в будинок.

Вдома був жакет Анни, її квіти, її кімната, запах її парфумів. Батько стулив віконниці, вийняв з холодильника пляшку та дві склянки: єдина розрада в нашому становищі. Наші покаянні листи досі ще були порозкидані на столі. Я відсунула їх рукою, вони плавко злетіли на долівку. Вертаючись до мене з повною склянкою, батько на мить завагався, потім обійшов їх. Цей рух видався мені символічним і позбавленим доброго смаку. Я взяла склянку обіруч і випила одним духом. Кімната була в напівсутінках. Перед вікном стовбичила батькова тінь. Плюскотіло об берег море.