Читати книгу - "Джекпот, Анна Харламова"

   Вікторія торкнулася його вилиці, і промовила:
   — Піди вмий обличчя, бо очі не припинять пекти.
   Дмитро усміхнувся її турботі.
   — Добре, моя Ягідко. — Він поцілував її у чоло, і пішов до ванної.
   Вікторія примружилась, розганяючи дим руками. Відчинивши трішки вікно, вона звільнила кімнату від горілого запаху. Нахилившись до картоплі, вона приємно здивувалась, - вона була посмажена до золотавого кольору, і зовсім не згоріла. Тож усі приготування Дмитра були винагородженні її щирою усмішкою, коли він знову увійшов до кухні.
   — Уявляєш, з твоїм шедевром – все гаразд!
   — Супер! Нумо, усі ці смаколики візьмемо з собою і будемо прикрашати ялинку. — Він нахилив голову і чекав на згоду Вікторії, бо її усмішка саме про це і сповіщала.
   — Ага!
   Переклавши картоплю на тарілку, вони прикрасили її зеленню. Узявши усі тарілки до рук, вони почимчикували до кімнати. Розставивши їх гарно на столику, і запаливши декілька свічок, вони влаштували справжній романтичний вечір. Увімкнувши телевізор, вони знайшли канал з новорічним фільмом «Сам удома7».
   Вікторія дістала з шафи ялинкові прикраси, і їхній диво-вечір – розпочався.
   — Як ти святкував у дитинстві новорічні свята? — Одягаючи на гілля кульку з малюнком зайченят, поцікавилась Вікторія.
   Дмитро усміхнувся, згадуючи, як вони з батьками виїжджали до заміського будиночка, і там прикрашали ялинку, ліпили снігову бабу, і дивилися телевізор до пізньої ночі, а потім завжди був салют.
   — Ми з батьками їздили до хатинки дідуся та бабусі. — Він широко усміхався і продовжував прикрашати ялинку. — Ми проводили свій час так само, як я зараз з тобою. Ми прикрашали ялинку, дивилися телик, і не припиняли усміхатись. А після гарної вечері ми запускали салют.
   — Гарно. — Вікторії подобалося слухати і взнавати щось із життя її коханого чоловіка.
   — Який найдивовижніший подарунок ти отримувала?
   Вікторія засміялась.
   — Нам із сестрою подарували батьки карту із скарбами. Вони намалювали її і зробили такою потертою… та старовинною, що здавалося, нібито вона дійсно була в руках піратів. Тато і мама заховали у квартирі пакуночки з цукерками-монетами, а ще у скриню поклали дві прекрасні сукні. Ми були з сестрою до нестями щасливі. — Вікторія знову засміялась.
   — Дуже винахідливо і оригінально. — Він примружився і запитав: — А чому ти смієшся?
   — Бо потім нас із сестрою занесло. І ми почали шукати скарби скрізь. Дійшло до того, що нас знайшли за два квартали, - а нам було лише по десять років.
   Сміх заполонив квартиру.
   — Нічого собі!
   — Ага! — Вікторія відкусила картопельку, і запитала: — А ти, що отримував на Новий рік, що дуже запам’яталося?
   Дмитро засяяв, наче опинився далеко в дитинстві. Так і було, він поринув в той період, коли йому було шість.
   — Мені було шість років, і тато з мамою подарували мені корабель, який був частинок, які потрібно було скласти. Щоб його зібрати, треба було багато часу і це означало, що я проведу майже весь вільний час своїх батьків з ними. Мої батьки важко працювали, і я їх майже не бачив. Проводив усе літо з бабусями і дідусями.
   — Гадаю, що вони подарували тобі таку іграшку, щоб розділити цей час з тобою. Ви усі в цього бажали. — Вікторія побачила в його очах сльози, чи то її очі були застелені сльозами. І те, і інше. Вона це зрозуміла, коли прокашлявся він і вона.
   — Дякую.
   — За що?
   — За те, що вказала на те, що завжди було перед носом. — Дмитро витер очі і усміхнувся.
   — Не ображайся на батьків, якщо вони через роботу не мали змоги бути з тобою стільки часу, як вам би усім хотілося. Вони, напевно, дуже хотіли дати тобі гарне майбутнє. Вони гадали, що так буде краще для тебе. Повір, вони корили себе за те, що так багато працювали. — Вікторія підійшла і стерла з його щоки сльозу. — Вони люблять тебе, так само, як і ти їх. Батьки це святе.
   — Знаю, моя мила. Знаю, моя Ягідко. Дякую тобі за те, що звільняєш моє серце від болю своїми чистими словами. Ти найкраще, що є в моєму житті.
   — Дмитре… — Вона поцілувала його повіки, і прошепотіла: — А ти найкраще, що є в моєму житті.
   — Прошу, - ніколи мене не покидай.
   Вона дивилася у очі, сповненні кохання та надії.
   — Ніколи. Ні-ко-ли! — Вона міцно обійняла його, а він затиснув її щосили в своїх руках.
   — Вікторіє…
   — Що?
   — Що б ти не змогла пробачити? — Ховаючись у її волоссі, запитав він і боявся відповіді. Боявся, що це буде – брехня.
   — Я б не пробачила – брехні і зради. — Вона зітхнула, і відчувши потребу, додала: — Згодом пробачила б, але більше не спілкувалася б з цією людиною.
   Дмитра наче струмом вдарило. В його душі забилися птахи щастя, які були зрощені Вікторією, і які благали, щоб він усе їй розповів.
   Вона не пробачить мені.
   Усвідомлення цього, майже знесло його з ніг. Здавалося він втратив здатність дихати, і на мить забувся, що є реальність. Один страх… оголений страх її втратити назавжди.
   — Зрозуміло…
   Вона подивилася у його очі, і усміхнено сказала:
   — Тобі немає чого хвилюватися, я знаю – ти ніколи не зробиш мені боляче.
   Вікторія закружляла біля ялинки, і узявши з коробки кульку, почепила її на гілочку.
   — Ніколи. — Усміхнувся навзаєм він, і глитнув клубок з болю.
   Вечір продовжився у веселих спогадах про дитинство і новорічні свята. Смачна їжа та гарний настрій від кіно, додавали особливої магії.
   Дмитро посадив на свої плечі Вікторію, і та почепила на верхівку ялинки – гарну, золоту маківку.
   Опустивши її на землю, він обійняв свою Ягідку, і вони зачаровано милувалися своїм творінням. Ялинка мерехтіла вогниками, нібито запрошуючи у світ казки. Для них – саме так і було.
   Дмитро ніжно торкнувся губами її скроні.
   Хтось постукав у двері, сповіщаючи, що хтось прийшов.
   — Невже знову ставити вікна. — Засміялась Вікторія.
   — Можливо на цей раз двері. — Підтримав він її сміх і запитав: — Ти, когось чекаєш?
   — Це запитання, дуже часто стало лунати. — Хихикнувши вона, додала: — Я відчиню.
   — Добре, Ягідко. — Він ляснув її по сідничці, коли вона закрокувала до виходу.
   — Ай! — Вона усміхнулась через плече і зникла у коридорі.
   Дмитро ошелешено відреагував на гамір, який лунав із коридору. Він одразу зрозумів, хто саме до них завітав.
   Дмитро вдихнув і видихнув, щоб заспокоїтись. Хвилювання загорнуло його в свою ковдру і не хотіло відпускати, але треба було брати себе в руки, щоб знайомство пройшло на гарній ноті.
   До кімнати вбігли дітлахи, і зупинившись на пів дороги, застигли, дивлячись на незнайомця.
   — Тітонько, хто це? — Запитав тоненький голосочок блакитноокої дівчинки, років п’яти.
   Вікторія вбігла слідом, а у спину почулося запитання від мами:
   — Ти не сама?
   — Ні, не сама. — Крикнула вона у коридор.
   — Тітонько, хто це? — Знову запитало дівча.
   — Це мій…
   — Наречений. — Дмитро зустрівся з шокованим поглядом не лише Вікторії, але і усіх хто заполонив кімнату.
   — Хто? — Жіночка, яка була на років двадцять старшою від Вікторії, але за схожістю, як дві краплини води, дивилася то на Дмитра, то на Вікторію.
   — Вітаю. — Дмитро підійшов ближче, і узявши долоню мами Вікторії, торкнувся її губами і представився: — Я Дмитро. Сподіваюсь… наречений вашої доньки. — Широка усмішка осяяла його привабливе обличчя. — Тепер я бачу в кого Вікторія така красуня.
   — Ти точно мій зять! — Широкою і щасливою усмішкою підтримала мама Вікторії хлопця. — Я Соломія, а це батько Вікторії, - Анатолій. А ота вся гучна орава – то наша сім’я: сестра Вікторії Марина, мій зять Назар, та онуки Софія і Андрій.
   Дмитро жваво потиснув руки чоловікам і обійняв сестру Вікторії, яка була геть без комплексів. Обіймаючи Дмитра, вона промовила:
  — Нарешті, Вікторія – обрала справжнього мачо!
  — Дякую на гарному слові. — Дмитро вишкірився.
  — Прошу. — Марина, сяяла від щастя за свою сестричку, яку любила усіма фібрами душі та серця.
   Дмитро усміхнувся трьом таким схожим жінкам. У всіх них було волосся кольору кориці, маленькі носики, брови дужкою і довгі вії. Лише одна відмінність, - у Марини не сірі-блакитні очі, а, як у батька кольору соснових гілок. Тато у них статний. Чорне волосся; прямий ніс; широкі брови; густі вії, які обрамляли очі кольору соснових гілок і чіткі вилиці. Їхній зять, - невеличкого зросту, але міцний, нагадував спортсмена по боротьбі. Чорні очі та довгі вії; темні брови. Його ніс був не раз зламаний і це додавало його зовнішності брутальності. Що до зачіски - голова повністю лиса.
   Погляд Дмитра переманили дітлахи. Софія з хвостиками, кольору кориці, які гойдалися в такт її рухам. Очі, як в батька, а все інше копія мама. Андрійко ж – успадкував риси дідуся, лише темні очі батька.
   — І давно ти наш зять? — Поцікавився батько Вікторії, сідаючи на крісло.
   — Вже майже тиждень. — Стримуючи усмішку, і вдаючи дуже серйозний вигляд, відповів Дмитро.
   — Величезний термін. — Серйозно підтвердив батько.
   — Стоп! Народ, - ви, що тут розіграли?! — Піднявши брови, Вікторія ошелешено дивилася на усіх присутніх.
   — Це, ти моя мила, навіть нічого нам не сказала. — З докором подивилася на неї мама.
   — Я збиралась. — Опустивши очі до підлоги, Вікторія закусила губу.
   — Коли? На весіллі? — Засміялась Марина.
   — Весілля? В кого? — Софія обернулася на маму.
   — У твоєї тітоньки. — Підморгнула вона дочці.
   — Марина! — Вікторія хмикнула.
   — А я, що не кажу правду?! — Марина подивилася на Дмитра.
   — Правду. Звичайно правду. — Дмитро вишкірився і додав: — До речі, я їй освідчився, а вона мене відшила.
   — Дмитре! — Вікторія палала від ситуації, в який її загнали власна сім’я і точно «екс» наречений.
   — Чому? — Мама широко усміхнулась.
   — Каже, що ще рано. — Дмитро важко зітхнув.
   — Здається, що скоро може бути пізно, - якщо і надалі буде думати. — Засміялась Марина.
   — Марино! — Вікторія відчула, як її щічки червоніють.
   — Я зачекаю скільки буде потрібно. — Серйозно сказав Дмитро.
   Вікторія крадькома усміхнулась.
   — За такі слова треба підняти келихи. — Мовив батько.
   — І за знайомство з новим зятем. — Додав Назар.
   — Неси келихи, доню. — Мама з широкою усмішкою подивилася на свою красуню доньку.
   — Зараз принесу. — Вікторія вийшла до кухні, залишивши усю братію і далі сватати її.
   Вікторія швидко дійшла до кухні,… швидко дістала келихи, і так само швидко промила їх, і принесла до кімнати, де її жваво зустріли дорогі її серцю люди.
   Вечір проходив неймовірно затишно, тепло і по-родинному гарно.
—————————————
7«Сам удома» (англ. Home Alone) - сімейний фільм 1990 року и різдвяна комедія. Прем'єра відбулася 10 листопада 1990 року в кінотеатрах Чикаго, 25 грудня Вийшов на телеканалі FOX. Фільм МАВ гучній успіх - за 29 тижнів прокату по всьому мире ВІН зібрав $ 476,6 млн.