Читати книгу - "Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол."

канонізувати преподобного. Дату формального проголошення намітили на прийдешній Святий рік, і вона збіглася із Вселенським собором, метою якого було ще раз ненав’язливо переглянути magisterium[58] у питаннях віри та моралі. Ця проблема в ході історії порушувалася вже багато разів, але кожного століття спливала знов у новій формі, особливо в темні часи, коли «знання» людини про вітер, зірки та дощ насправді ґрунтувалися лише на віруваннях. Під час собору засновника Альбертинського ордену внесуть у церковний календар.

За оголошенням настав період святкувань у абатстві. Дом Аркос, уже побитий часом і близький до слабоумства, покликав брата Френсіса до себе й прохрипів:

— Його Святість запрошує нас до Нового Риму на канонізацію. Збирайся в дорогу.

— Я, панотче?

— Поїдеш сам. Брат Фармаколог забороняє мені подорожувати, і недобре буде, якщо отець пріор полишить монастир, коли я хворий. Ох, але не треба тут знову мені непритомніти, — пробурчав на додачу дом Аркос. — Ти, мабуть, отримуєш більше, ніж заслуговуєш, за те, що суд підтвердив дату смерті Емілі Лейбовіц. Та Його Святість, незважаючи ні на що, тебе запросив. Тож дякуй Господу й не проси більшого.

У брата Френсіса підкосилися ноги.

— Його Святість?..

— Так. Тепер ми відправимо Лейбовіцеву світлокопію до Ватикану. Чи не хочеш взяти зі собою ілюміновану присвяту як подарунок для Понтифіка?

— Ох, — промовив Френсіс.

Абат привів його до тями, благословив, назвав добрим простаком і відправив пакувати клунок.

Розділ 10

Дорога до Нового Риму займе щонайменше три місяці, а може, й довше, залежно від відстані, яку проїде Френсіс, перш ніж його неминуче зніме з віслюка ватага грабіжників. Він подасться один і без зброї, із собою візьме лише клунок та миску для милостині на додачу до реліквії та її розписної копії. Він молився, щоби безграмотні розбійники не зацікавились ними, бо ж справді, серед злодіїв на шляху траплялися й добрі крадії, що брали тільки цінне для себе, лишаючи жертвам життя, тіло й особисті речі. Інші ж були менш делікатні.

Для перестороги Френсіс начепив на праве око чорну пов’язку. Селяни — народ забобонний, вони часто сходили з дороги, завваживши бодай натяк на лихий погляд. Тож, убезпечений та спакований, він подався на поклик Sacerdos Magnus,[59] найсвятішого правителя й повелителя, Папи Лева XXI.

Майже за два місяці після того, як чернець залишив абатство, він зустрів свого грабіжника на густо оточеній лісом гірській дорозі, далеко від будь-яких людських поселень, окрім як Долини мутантів, що простягалася за кілька миль від вершини на заході, де, наче прокажені, жили колонією генетичні монстри, відрізані від решти світу. За деякими з таких селищ наглядали госпітальєри Святої Церкви, проте Долина мутантів до них не належала. Потвори, котрі уникнули смерті від рук лісових племен, зібралися там кілька століть тому. Їхні ряди постійно поповнювалися покорченими повзучими створіннями, що шукали прихистку від людей, та деякі з них мали змогу до розмноження, і народжували. Часто такі діти успадковували каліцтва батьків. Часто народжувалися мертвими або не доживали до зрілості. Та зрідка деформований ген ставав рецесивним, і від союзу покручів, здавалося, з’являлося нормальне маля. Іноді зовні «нормальний» нащадок хворів на якусь приховану ваду серця чи мозку, що, вочевидь, позбавляло його людської сутності, втім, залишаючи людську подобу. Навіть усередині церкви дехто наважувався висловлювати позицію, ніби такі істоти, насправді, позбавлені Dei imago[60] від зачаття, що їхні душі — це лише душі тварин. А отже, згідно із законами природи, їх можна без страху знищувати. Ширилася думка, що Бог у людську подобу вселив звіряче єство як покарання за гріхи, які знищили майже всіх живих. Мало хто з богословів, чия віра в Пекло ніколи їх не зраджувала, відіймав у свого Господа право на бодай якусь із форм вічної кари, проте для людини перейняти на себе функції судді для будь-якого створіння, народженого жінкою й позбавленого божественної подоби, означало узурпувати привілей Небес. Навіть ідіота, менш розумного від собаки, свині чи кози, треба називати безсмертною душею, коли він народжений від жінки, твердив magisterium, твердив знову й знову. Після кількох таких заяв із Нового Риму, покликаних зупинити дітовбивство, нещасних калік дехто став називати «племінниками Папи» чи «дітьми Папи».

«Народжені живими від людських батьків мають право на своє стражденне життя, — казав попередній Лев, — як згідно із природним, так і з божественним законом любові; на те, щоби їх плекали і ростили, як малюків, незважаючи на їхню форму й поведінку, бо з усіх прав людини право на батьківську опіку у намаганні вижити є приматом, і це є природний факт, а не Божественне одкровення, тож ні суспільство, ні держава не можуть його відняти доти, доки правителі уповноважені дотримуватися закону. Навіть звірі на Землі не чинять інакше».

Злодій, що наскочив на брата Френсіса, жодним чином не був потворним, але те, що прийшов він із Долини мутантів, стало очевидним, коли дві постаті в каптурах вилізли із-за хащів чагарнику на схилі, який виходив до дороги, і знущально затюгукали до монаха зі своєї засідки, наставляючи в його бік луки. Із такої відстані Френсіс не зрозумів, чи справді у нападника шість пальців, та сумнівів не було в тому, що один із розбійників був одягнений у плащ із двома капюшонами. Облич чернець роздивитися не зміг, так само як і визначити, чи в другій відлозі ховалася ще одна голова.

Сам грабіжник стояв на дорозі просто перед Френсісом. Це був невисокий, але міцний, як бик, чоловік із блискучою лисою довбешкою та щелепою, схожою на шмат граніту. З ногами на ширині плечей та ручиськами на грудях, він спостерігав за маленькою постаттю на віслюку. Харцизяка наскільки міг роздивитися брат Френсіс, озброєний був лише власними м’язами та ножем, що його навіть не завдав собі клопоту дістати з-за пояса. Він наказав ченцеві підійти. Коли той зупинився за п’ятдесят кроків, один із синів Папи випустив стрілу, й вона зі свистом устрягла у землю просто за ішаком; тварина кинулася вперед.

— Злазь, — наказав зарізяка.

Віслюк спинився на стежині. Френсіс відкинув каптур, показавши пов’язку на оці і тремкою рукою збираючись її торкнутися. Він повільно почав знімати тканину з обличчя.

Бандит відкинув голову назад і розреготався тим сміхом, що, як гадав монах, міг вирватися із пащі диявола. Мандрівник прочитав молитву проти нечистого, та зі злодієм нічого не сталося.

— Такі мішки з лайном, як ти, чорнорясий, уже давно перестали їх носити, — пирснув він. — А тепер злазь.

Брат Френсіс посміхнувся,