Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

Розділ 12

Повсякденні справи ніколи не були для мене порятунком, але тепер вони стали єдиним, що змушує мене рухатися. Кожен ранок - це виклик. Я прокидаюся, дивлячись у стелю, і ставлю собі одне й те саме запитання: Навіщо? Навіщо я встаю, навіщо готую сніданок для дітей, навіщо посміхаюся, коли всередині мене горить згарище? Відповідь завжди одна й та сама: Заради них. Заради Валі, заради Ані, заради Осі, заради того, щоб вони не відчули, що їхній світ теж завалився. Моє життя більше не належить мені. Воно - їхнє.

Я готую сніданок, механічно перемішую яйця на сковорідці, слухаю, як будинком лунають кроки. Діти. Вони теж відчувають напругу. Вона висить у повітрі, як туман, густий, щільний, що не дає нам дихати. Ми рухаємося будинком, уникаючи прямих поглядів, намагаємося не говорити вголос про те, що тепер нас більше немає. Ми - це минуле. Ігор пішов, і все, що було пов'язано з ним, теж зникло.

Я мию посуд, я готую обіди для школи, я заправляю ліжка, перу одяг. Усі ці прості речі, які раніше здавалися нормальними, зараз стали важким якорем, який тягне мене вниз. Щоразу, коли я беру його сорочку, щоб кинути її в пральну машину, я згадую, як прасувала її для нього перед тим, як він ішов на роботу. Я пам'ятаю, як він дивився на мене з вдячністю, як торкався моїх рук, обіцяючи повернутися. Повернутися в наш дім. Наш дім.

Тепер це просто речі. Речі, які більше не мають сенсу.

Але я продовжую. Я повинна. Я маю готувати їжу, бо діти мають їсти. Я маю посміхатися, бо вони не повинні бачити, як я руйнуюся. Вони не повинні знати, що кожен день для мене - це як перехід по канату над безоднею. Один крок - і я провалюся. Один невірний крок - і мене більше не буде.

Іноді я дивлюся на себе в дзеркало і не впізнаю ту жінку, яка дивиться на мене у відповідь. Це не я. Це хтось інший. Хтось, чиє життя пішло шкереберть. Чиє кохання виявилося міражем. Хтось, хто не зміг утримати свою сім'ю.

А потім приходить реальність. Вона стукає у двері так голосно, що мені не вдається її ігнорувати. Розлучення. Це слово звучить як вирок. Поділ майна. Усе, що ми будували разом з Ігорем, усе, що колись належало нам обом, тепер стане предметом юридичних суперечок. Він хоче ділити. Він не просто пішов - він хоче забрати в мене частину мого життя. Забрати будинок, який ми будували разом. Забрати спогади.

Наші зустрічі, присвячені обговоренню деталей розлучення, стали тортурами. Щоразу, коли я бачу його, мені хочеться кричати. Але я не можу. Я стримуюся. Я стискаю руки в кулаки, щоб не показати свій біль. Він дивиться на мене холодними очима, ніби я чужа. Ми сидимо один навпроти одного, обговорюємо гроші, майно, опіку над дітьми. Він каже, що хоче бути з ними. Хоче бачитися з ними. Але як? Як він може говорити це, коли зруйнував їхнє життя?

- Я не можу залишити тобі все, - його голос звучить холодно, як лід. - Ми повинні поділити будинок, гроші, майно.

Ці слова звучать, як ніж, який повільно входить у мою плоть. Дім? Майно? Це те, що залишилося від нашого шлюбу? Ми тепер ділимо речі? Усе, що в нас було, звелося до матеріальних речей?

- Як ти можеш говорити так, - я шепочу, не в силах стримати сльози. - Це не просто речі. Це наше життя.

Він мовчить. Його очі порожні. Колись у них було стільки тепла. Колись вони дивилися на мене з любов'ю. Але тепер у них нічого немає. Тільки холод. Я більше для нього ніхто.

- Ти маєш ділитися, - його слова знову звучать, як вирок. - Це справедливо.

Справедливо? Я хочу розсміятися. Справедливо? Де справедливість, коли ти кидаєш свою сім'ю заради іншої жінки? Де справедливість, коли ти знищуєш усе, що ми будували разом?

Я не можу більше це виносити. Я встаю. Мої руки тремтять, я відчуваю, як земля йде в мене з-під ніг. Я більше не можу дивитися на нього.

Коли я повертаюся додому, мене охоплює хвиля безпорадності. У будинку так тихо, що здається, ніби стіни стискаються навколо мене, як лещата. Весь цей будинок - наша фортеця - тепер перетворюється на клітку. Я сідаю на диван, дивлюся на полицю з книжками, на фотографії на стіні. Наші щасливі моменти. Весілля. Народження дітей. Усе це здається брехнею. Усе це - фантоми минулого, які тепер не мають значення.

- Мамо, а чому тато більше не живе з нами? - Ося стоїть поруч, дивиться на мене своїми великими очима, сповненими дитячої невинності. Її голос такий тихий, такий обережний, немов вона боїться поставити це запитання.

Я дивлюся на неї, і моє серце розривається. Я не можу відповісти. Я не можу пояснити їй, що її батько більше не частина нашої родини. Вона ще занадто маленька, щоб зрозуміти. Вона не повинна знати правду. Я маю захистити її від усього цього.

- Тато працює, - видавлюю я, відчуваючи, як гіркота підступає до горла.

Вона киває, вірячи мені. Як же легко їй вірити. Її світ ще не завалився, вона все ще сподівається, що тато повернеться. Вона ще не знає, що цього більше не станеться.

***

- Я хочу бачити дітей два тижні влітку, - каже він на одній із зустрічей.

Я дивлюся на нього, не в силах повірити в його слова. Два тижні влітку? Це все, що йому потрібно? Він справді думає, що цих двох тижнів вистачить, щоб зберегти зв'язок із ними?

- Два тижні? - я не можу стримати сарказм. - Ти думаєш, що цього достатньо?

Він мовчить. Йому нічого сказати. У його очах я бачу тільки байдужість. Йому все одно. Він не розуміє, як це важливо. Він просто хоче забрати свою частину.

- Ми повинні домовитися.

Домовитися. Як можна домовитися про те, як розділити нашу сім'ю? Як можна домовитися про те, щоб розірвати все, що у нас було?

- Ми не можемо домовитися, - кажу я, і мій голос зривається. - Тому що це неправильно.

Але йому все одно. Він просто хоче своє. Він більше не та людина, з якою я колись будувала сім'ю. Він більше не мій чоловік. Він чужий. Абсолютно чужий.

На черговій зустрічі з адвокатом я дізнаюся нові деталі. Тепер ідеться про рахунки в банку, про гроші, які ми з Ігорем збирали на майбутнє. Ці гроші мали піти на освіту дітей, на їхнє майбутнє. Але тепер Ігор вимагає свою половину. Моя кров закипає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍