Читати книгу - "Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський"

вздовж берега, але нічого не впіймали. Тоді хлопець сказав, що слід пірнати вглибину, бо в’юни люблять там стояти. Він сказав, що знає це добре, бо робив так безліч разів, і зараз нам покаже.

Ми вирішили поспостерігати, а він стрибнув у воду вперед головою, витягнувши руки, і пірнув так глибоко, що не було видно ані сліду його тіла. Ми терпляче чекали, доки він вирине, але час минав, а він не показувався. Спочатку ми думали, що, як вправний рибалка, він може довго лишатися під водою, але хвилини тягнулися, а він не виринав. Потім хтось сказав, що бачив, як трохи раніше з води йшли бульки, і що це, ймовірно, повітря вийшло тоді з легень хлопця і він утопився.

Ми почали сперечатися, чи то правда, та врешті-решт усвідомили, що минуло забагато часу, щоб хлопець вижив, і тоді всіх охопила паніка, бо ніхто не знав, що робити. Хтось запропонував пірнути та спробувати витягти тіло, але інші сказали, що то надто небезпечно і ми мусимо покликати дорослих. Сумнівів уже не лишалося, що хлопець утопився.

Тоді ми з Аскольдом побігли до електростанції й розповіли його батькові, що сталося, він повернувся з кількома робітниками, і ті витягли тіло з води.

Спочатку його тримали за ноги і добряче трясли, аж з рота рясним потоком ринула вода, а тоді тіло поклали на землю, спробували зробити штучне дихання рот у рот, натискали на груди, але хлопець не опритомнів.

Його, випростаного, довгого й блідого, залишили лежати горілиць. Його біле тіло було вимазане де-не-де чорним багном, і обличчя було байдуже, наче йому було нудно, а ледь помітний холодний блиск просвічувався крізь щілинку між віями.

Виявилося, що жоден не знав, хто він. Він ні з ким не приходив і, вочевидь, пристав до нас, побачивши, як ми пустуємо у воді. Не знаю, що було з ним далі й ким він зрештою виявився.

Вечір?

Кішка сусідів окотилася, і вони хотіли позбутися кількох кошенят. Двох роздали, а п’ять лишилися нікому не потрібні. Вони шукали, хто погодиться їх утопити, але охочих не знайшлося.

Я почув про це і зголосився. То був мій шанс! Бути чоловіком — значить бути твердим, і мені випала нагода довести собі й іншим, що я такий.

Мені віддали кошенят у коробці, і я поніс їх до пішохідного містка через Вечір неподалік від бабиної хати. Був полудень, але довкола — ані душі. Ми жили майже на околиці міста.

Я дійшов до середини містка й зіпер коробку на поруччя. Кошенята повзали в сіні на дні коробки — чорні, із чорними й білими плямами та сірі. Їхні очі досі не розплющилися, і вони хиталися на кволих ніжках, повсякчас переверталися, не в змозі тримати голову, ніби старі люди, і жалібно й благально пискотіли.

Коли я на них поглянув, мене раптом охопила неймовірна ненависть до цих істот, таких малих і кволих, що пищать так жалібно. Я схопив одне за хвіст, кілька разів розкрутив у повітрі та жбурнув у воду.

Течія там була ледь помітна, а плесо гладеньке, кошеня пробило його, якусь мить лишалося на поверхні, а потім пішло на дно. Утворене на воді коло розійшлося, дедалі маліючи, і за кілька секунд від нього не залишилося ані сліду.

Я вчинив так само ще з двома, одне з них вистромило голівку над водою на кілька секунд перед тим, як потонути, а двох інших я просто вхопив у жменю й кинув якнайдалі, сильно при цьому стиснувши кожного, наче бажаючи завдати їм якнайдужчого болю, а може, скоїти щось гірше. Їхні тільця були гарячими, особливо знизу, під черевцями, і тепло лишилося на моїх пальцях, мов м’який кал. Почуття було огидне, і мені захотілося негайно вимити руки.

Мені не дали вказівок щодо коробки, і я спочатку думав узяти її додому, але тепер хотів позбутися її якнайшвидше, тож кинув її в річку і побіг з містка, сподіваючись чимось себе зайняти, щоб забути про вчинене.

14

Німці відступали?

Росіяни на Східному фронті швидко просувалися вперед, а німецьке військо відступало.

День у день колони вояків на танках, транспортерах, вантажівках, авто, возах, мотоциклетах, роверах, конях або пішки тягнулися вузьким двосмуговим шляхом на захід нескінченним потоком повільної лави, що проходив повз місто.

Ми з Аскольдом годинами стояли в натовпі дітей і дорослих, спостерігаючи за рухом, наче дивилися наживо тривимірне кіно, що крутили для нас. Пил з-під гусениць і коліс здіймався над дорожнім гравієм, курився й осідав обабіч. Листя й плоди на деревах у садках біля дороги побіліли, наче вкрилися борошном. Час від часу ми кашляли, бо від пилу драло в горлі, і спльовували піщану брунатну слину, і коли я глипав на Аскольда з-під притрушених пилюкою вій, бачив, що його вії теж були білі, як в альбіноса. Чомусь пил на волоссі, шкірі й одязі був не такий помітний. Дорогою додому ми роздягалися, ретельно витрушували одяг і милися в річці.

Тут і там було видно спроби замаскувати транспорт гіллям, але його зазвичай бракувало і воно ледь чи могло стати прикриттям. До того ж такий транспорт був у потоці інших машин, більшість з яких не було замасковано, тож спроби зробити техніку непомітною виглядали смішно навіть для хлопця мого віку.

Я був захоплений розмаїттям транспортних засобів, одностроїв і зброї. Були там танки, деякі — величезні, інші — менші, далі їхало щось подібне на довге поєднання танка й вантажівки — із колесами попереду й гусеницями позаду, з відкритою платформою за кабіною водія, де сиділи вояки. Деякі з тих машин мали попереду велику гармату, інші тягли гармату на колесах за собою. Потім були вантажівки, що везли вояків, а іноді й тягли за собою гармату; пасажирські автомобілі без верху, деякі подібні на човни, інші ж скидалися на звичайні машини; мотоциклети з причепами й без; вози, запряжені кіньми, безсумнівно, відібрані в місцевого населення, але тепер їх підганяли німецькі вояки. Коні, якими їхали, мабуть, були військові, бо мали сідла. А більшість роверів були пофарбовані в оливково-зелений колір, отже, теж, напевно, були військові.

Значна більшість вояків була в стандартних німецьких одностроях, хоча було там також багато вдягнених у плямисті камуфляжі. Спека стояла страшенна, тож дехто з вояків скинув кітелі й ішов у самих розстебнутих на грудях сорочках із засуканими рукавами. Але були й загони в сіро-синіх одностроях, а також у чисто-чорних. Оці мені подобалися найбільше, бо мали найзавзятіший