Читати книгу - "Згасле сяйво, Марі Сантьяго"

Розділ 14: Перехрестя долі

Коли Етел і Дерек пішли до притулку, їхні серця билися в унісон, але страх і тривога не покидали їх. Вони обоє відчували, що загроза близька. Ще кілька днів тому вони могли б вважати, що йдуть за планом, але зараз реальність ставала все більш непередбачуваною.

 

У цей момент вони йшли крізь лісову дорогу, де дерева густо покривали небо. Лише перші зірки, що пробивалися через темряву, освітлювали їхній шлях. Шум ночі був як фоновий звук для їхніх думок, які були переповнені питаннями.

 

— Ми повинні дізнатися, хто за всім цим стоїть, — сказав Дерек, зупиняючись, щоб оглянути околиці. Його голос був спокійний, але з легкою напругою. — Це не просто випадкові люди, і ми повинні бути готові до всього.

 

Етел кивнула, затамувавши подих. Вона знала, що їй доведеться зіткнутися з тим, що лякає її найбільше. Але її внутрішня рішучість і підтримка Дерека давали їй сили. Вони були як одна команда, і тільки разом вони могли вистояти.

 

— Але що, якщо це вже занадто пізно? — вона запитала, голос тремтів, але у її очах горіла іскра відваги.

 

Дерек повільно повернувся до неї, погляд його очей був сповнений турботи, але водночас і твердості. Він простягнув руку і обережно взяв її за руку.

 

— Не думай так, — сказав він, його голос був м’яким, але рішучим. — Поки ми разом, ми можемо все. Ти маєш мені вірити.

 

Етел відчула, як її серце знову наповнюється теплом, і хоча навколо все було невизначене, вона відчула, що все це має значення, що її вибір, бути тут, з ним, був правильним. Вона відчувала, як на неї огортає його присутність, як обійми, які дають не лише безпеку, а й бажання рухатися вперед, незважаючи на будь-які перепони.

 

— Я вірю тобі, Дерек, — відповіла вона, її рука, що тримала його, стискалася ще сильніше. — І я не залишу тебе. Ми разом.

 

І в цей момент їхні губи знову зустрілися. Цей поцілунок був сповнений не тільки пристрасті, а й того непохитного зв’язку, який існував між ними. Він був тихим, але глибоким, і Етел відчула, як її тіло починає відповідати на цей поцілунок, ніби весь цей час вони намагалися знайти один одного в цьому світі, сповненому небезпеки.

 

Коли поцілунок припинився, вона знову поглянула на нього, і в її очах з’явилося щось нове. Вона вже не боялася того, що попереду. Вона була готова.

 

— Давай рухатися далі, — сказала вона, і цього разу її голос звучав твердо.

 

Дерек кивнув, і вони пішли далі, глибоко занурюючись у ліс, їхні тіні зливались із темрявою.

 

Чим далі вони йшли, тим більше відчувалася її втома, але рішучість рухала нею. Вони наближалися до місця, яке повинно було стати їхнім прихистком на ніч. І хоча вони знали, що їхня мета не безпечна, а тільки тимчасова, це було те, що вони мали зараз.

 

Але невдовзі вони відчули, як хтось наближається. Етел і Дерек зупинилися і озирнулися. Серце Етел стало битися ще швидше. Вона сховалась за дерево, намагаючись не видавати себе, а Дерек тихо витягнув пістолет, готовий до будь-якої небезпеки.

 

— Ми повинні бути обережними, — прошепотів він, оглядаючи навколо. — Це може бути пастка.

 

Етел відчула, як холодний піт знову пробіг її спиною. Вони були на межі. Ще кілька кроків, і вони могли втрапити в облаву.

 

Але тоді з темряви вийшла фігура. Вона була висока і струнка, з капюшоном, що покривав більшу частину обличчя, але Дерек відразу впізнав її. Це була Люсія — та, хто допомагала їм раніше, і те, що вона була тут, у середині цього лісу, говорило про одне: ситуація ставала ще більш заплутаною.

 

— Ви живі, — сказала вона, знизивши капюшон і посміхаючись.

 

Дерек і Етел подивилися на неї, зітхаючи від полегшення, але це полегшення було тимчасовим. Вони не могли зупинятися. Не зараз.

 

— Люсія, — сказав Дерек. — Нам потрібно йти. Вони близько. Що сталося? Чому ти тут?

 

Люсія знову поглянула на них, і її вираз обличчя змінився на серйозний.

 

— Є нові новини. Вони вже в місті. І вони знають, де ви.

 

Ці слова немов грім серед ясного неба.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍