Читати книгу - "Лист до короля"

загинув! — вигукнув Тіурі.

Герцог вдивлявся в нього так, немов хотів прочитати його думки.

— Ви знали його? — спитав юнак.

Герцог зробив крок до хлопця, нахилився й, торкнувшись його плеча, сказав:

— Так, Чорний Лицар з Білим Щитом загинув. Знаєш як?

— Так, — відповів Тіурі.

— Його було вбито.

— Так, я це знаю, — сказав юнак.

Слова і поведінка герцога вразили Тіурі; хлопцеві було невтямки, що той має на увазі.

— Ти знаєш про це. Ти знаєш! — герцог випростався, ще раз поглянув на юнака і швидко вийшов.

Хлопець сидів, прикипівши поглядом до зачинених дверей. Що це все означає? Раптом Тіурі здогадався, що вони могли неправильно зрозуміти один одного.

Чому розмови ведуться лише довкола персня? Що це було? Можливо, вони не хочуть, щоб він зустрівся з Менауресом? Чому тримають його в полоні? Щоб він не зміг виконати доручення Чорного Лицаря? Чи не простіше відібрати листа? А може, вони думають, що йому відомий зміст? Тоді Тіурі буде вбито, як було вбито й Лицаря з Білим Щитом...

Аж тут у хлопця промайнула думка, що герцог мав би помітити, що мотузка на ньому не затягнута, він не міг не помітити! Проте нічого не зробив.

Тіурі став навколішки, аби дістати лист з-під килима, аж раптом почув дивне шарудіння: шурхотіння тканини, скрегіт, а потому — м’яке клацання. Звуки долинали не з боку дверей чи вікна.

Тіурі принишк, затамувавши подих. Вмить йому здалося, що постаті на гобелені, який йому довелося так довго розглядати, насправді оживають! Та ні, стривайте, це ж сам гобелен ворушиться! Тіурі підвівся і відскочив до стіни.

Щось скрипнуло, гобелен різко відсунувся, і Тіурі побачив у стіні темний отвір, а в ньому — юну дівчину, що притулила пальця до губ.

Тіурі здивовано вдивлявся в неї. Вона не старша за нього, з довгими чорними косами, — одна з тих панянок, що напередодні вечеряли, сидячи за герцогським столом.

— Хто ви? — прошепотів Тіурі.

— Тихо! — видихнула вона у відповідь. — Ніхто не повинен нас почути. Зачекай.

Вона зникла за дверима, де, вочевидь, були потаємні сходи. Хлопець знову почув скрегіт, підійшов ближче і вдивився в темряву. Дівчина з’явилася знову, уже з великим згортком у руках:

— Ось, візьми.

Тіурі слухняно взяв згорток і поклав на стіл. Дівчина знову зникла й швидко повернулася, тримаючи в руках щось, що ледь зблискувало у вечірніх сутінках: меч та кинджал. Вона поклала це поряд зі згортком і прошепотіла:

— Це тобі, сховай під рясою. Швидше, поки ніхто не зайшов!

Він розгорнув згорток — там була кольчуга.

— Чому ви принесли мені все це? Хто ви?

— Я — Лавінія, дочка герцога. Я випадково підслухала їхню розмову. Вони хочуть заподіяти тобі щось недобре.

— Сірі Лицарі?

— Так, Сірі Лицарі. Ось-ось вони повернуться за тобою.

— Що їм треба від мене? Хто вони?

— Я не знаю! Не знаю! Сталося щось жахливе, вони дуже сердиті. Що ти їм зробив, що вони такі злі?

— Нічого! Я нічого про них не знаю! Ніколи їх раніше не зустрічав! Принаймні я так думаю, бо вони ніколи не відкривали своїх облич.

Дівчина озирнулася й продовжила:

— Я взяла ці речі у зброярні свого батька. Можливо, вони допоможуть тобі захиститися. Вдягни кольчугу, озбройся.

— Чому ви допомагаєте мені?

Лавінія відповіла не одразу.

— Хоч би що ти накоїв, я не можу допустити, аби ти лишався беззахисним проти їхньої помсти.

— Їхньої помсти?

— Я вловила саме це слово. Месники Чотирьох Вітрів — так звуть їх у замку. Мені час іти, батько не повинен знати, що я була тут.

— Я дуже вдячний вам. — почав Тіурі.

Проте Лавінія застережливо підняла руку.

— Чуєш? — прошепотіла вона. — Хтось піднімається потаємними сходами. Це може бути лише хтось із родини. Тато, напевне! Швидше заховай усе це!

Вона допомогла юнакові сховати кольчугу і зброю під великий стіл. Тим часом кроки лунали все чіткіше, ще мить — і у дверях з’явився герцог. Побачивши доньку, він спохмурнів і суворо запитав:

— Лавініє, що ти тут робиш?!

Дівчина дивилася на нього задерикувато, хоча й була трохи налякана.

— Тату, — почала вона, — я.

— Негайно йди до своєї кімнати, — перебив її герцог, — з тобою буде окрема розмова. Іди!

Лавінія слухняно вийшла. Герцог подивився на Ті-урі, який стояв біля столу, намагаючись затулити собою те, що принесла дівчина. Якусь мить вони мовчки дивились один на одного.

— Ну от, — промовив герцог нарешті. — Я приніс тобі дещо.

Він завагався, закашлявся й понуро мовив:

— Зачекай.

Потому зник у темряві й одразу повернувся з великим згортком, який поклав біля ніг Тіурі.

— Тут, — сказав герцог коротко, — кольчуга, кинджал і меч, одягайся й бери зброю.

Хлопець спантеличено переводив погляд з герцога на згорток. Такого він не очікував! Кумедно: герцог суворо відчитав доньку, а сам приніс для нього те саме, що й вона! Тіурі всміхнувся. «От якби він побачив те, що лежить під столом!»

— Дякую вам, — мовив він. — Але чому ви принесли мені це все?

Герцог відповів не одразу. На його обличчі відбилися водночас і злість, і збентеження, і подив.

— Ти не мій бранець, — почав герцог, — не мені тебе й судити. До того ж ти був моїм гостем, і хоч би в чому ти був винен, я хочу, аби ти у разі потреби міг себе захистити.

— Від чого?! — вигукнув Тіурі.

— Не галасуй. Тихше, побачиш.

Герцог обвів поглядом кімнату й раптом помітив те, що лежало під столом. Для нього це було цілковитою несподіванкою, але він промовчав.

— Як захищатися, коли я не знаю, у чому мене звинувачують? — тихо промовив хлопець. — Як я маю виправдатися, коли не знаю, чому мене взяли в полон? Хто ці лицарі, яких ви називаєте друзями? Ви вірите, що мене ув’язнили несправедливо?

— Я не можу відповісти на твої запитання, — різко обірвав його герцог. — Незабаром розкажеш це Сірим Лицарям, коли з’явишся перед ними. Я даю тобі можливість захистити себе не лише словом, а й ділом.

Він хотів уже піти, але Тіурі схопив його руку:

— Ви не вірите, що я зробив щось погане! Тому прошу: дайте мені можливість втекти! Ви тут володар, дозвольте