Читати книгу - "Лист до короля"

Герцог висмикнув руку.

— О, так ти, виявляється, боягуз! — вигукнув він. -Хочеш втекти! Тікають лише ті, у кого совість нечиста. І більше не проси, інакше шкодуватиму, що приніс тобі зброю.

— Я не боягуз. — почав було Тіурі й замовк. Не міг же він пояснити, яка поважна причина змусила його благати про втечу.

— Тихо, — мовив герцог, поглядаючи на двері, — наразі я піду; мабуть, уже час.

Не промовивши більше ані слова, він поспіхом зник. Потаємні двері безшумно зачинилися. Тіурі підійшов до них, спробував відчинити, та марно. Юнак обвів поглядом кімнату, яку тим часом огортали сутінки.

«Мабуть, уже час», — сказав володар замку. Схоже, тепер він постане перед таємничими Сірими Лицарями і лист лишиться непрочитаним.

«Та й який сенс запам’ятовувати, що в ньому написано, — подумав Тіурі, — якщо мене, імовірно, вб’ють. Їх четверо, а я один».

Проте думка про зброю надала йому мужності. Він був не зовсім один: двоє намагалися йому допомогти, і він захищатиметься до останнього. Він покаже герцогу, що вартий його допомоги!

Тіурі хутко скинув рясу й вибрав, що вдягти. Узяв кольчугу, яку принесла Лавінія, і кинджал, але меч, що його приніс герцог, виявився гострішим та легшим. За мить юнак був готовий: він загорнувся в рясу, якомога краще приховуючи обладунки. Зброю, що залишилася, сховав під стіл, дістав з-під килима листа, сховав його на грудях і почав чекати, коли настане «час».

Чекати довелося недовго. У коридорі почулися кроки, вкотре заскреготів ключ — і двері відчинилися. Увійшло двоє зброєносців: один зі смолоскипом, другий — зі списом. Заборола їхніх шоломів були опущені. Мовчки, тільки помахом руки, вони наказали Тіурі йти за ними.

4. Битва з Сірими Лицарями

У супроводі двох зброєносців Тіурі спустився нескінченними гвинтовими сходами, потім довго йшов анфіладами кімнат та коридорами. Усюди було тихо й безлюдно: здавалося, що там ніхто не живе.

Врешті-решт вони потрапили у незнайомий Тіурі двір, оточений критою галереєю із закріпленими на стінах палаючими смолоскипами. Посеред двору, чекаючи на нього, стояли четверо лицарів. Один із них дав знак — і двоє зброєносців, що стояли збоку й тримали барабани, почали тихо вибивати дріб.

Тіурі все здавалося нереальним: притихлий замок, напівтемний двір, мряка, безмовні лицарі, одноманітний дріб барабанів.

Зброєносці підвели Тіурі до Сірих Лицарів і відійшли до воріт.

Тіурі сміливо дивився на лицарів. Вони стояли при повному озброєнні, заборола опущені, у лівій руці тримали щити, а в правій — руків’я мечів.

— Ви посилали за мною, — мовив Тіурі. — Що ви від мене хочете?

Говорити доводилося дуже голосно, щоби барабанний дріб не заглушав його слова.

Сірі Лицарі мовчали.

— Що вам треба? — повторив юнак.

Сірі Лицарі мовчали, а барабанний дріб посилювався.

— Та що вам треба?! — крикнув Тіурі втретє, проте барабани били вже так гучно, що він навіть не почув власного голосу.

Сірі Лицарі стояли нерухомо й дивилися на нього.

Хлопець відчував, що мужність полишає його, а воля паралізована. Він хотів щось сказати, але слова завмерли на губах, а ноги наче приросли до землі. Барабанний дріб ставав дедалі гучнішим та гнітючішим, відлунюючись у високих кам’яних стінах.

Зненацька один із лицарів вихопив меча і здійняв його над головою. Троє інших повторили за ним, а перший, немов примара з жахливого сну, зробив крок до Тіурі.

Тієї ж миті хлопець опанував себе. Він відступив, повернувся й побіг так швидко, як тільки міг бігти у довгій рясі зі схованою під нею зброєю. Лицарі кинулися за ним, їхні кроки лунко відбивалися у сирому камені. Один зі зброєносців кинувся навперейми, проте Тіурі й не збирався тікати, бо знав, що це неможливо. На бігу юнак встиг розв’язати мотузку, що утримувала рясу; та впала долі, а хлопець зупинився, обернувся й вихопив меча.

Сірі Лицарі були майже поруч; троє з них зупинилися, а четвертий підбіг, піднісши меча. Однак його удар був миттєво відбитий; маневр Тіурі неймовірно вразив нападника!

Меч Тіурі з такою силою схрестився з мечем супротивника, що той ледве утримався на ногах, проте, трохи оговтавшись, випростався. Юнак стояв у бойовій стійці: меч — в одній руці, кинджал — у другій. Він більше не думав про страх, відчуваючи лише жагучий дух битви. Лицарі зупинилися — здавалося, що вони вагаються. Раптом один із них кинувся на юнака. Мечі знову з несамовитим брязканням схрестилися. Юнак бився оскаженіло. Він захищав своє життя, листа і, крім того, був розлючений тим, як з ним вчи-нили. Відбившись від супротивника, Тіурі побачив, що вперед виходить інший, і подумав: «Вони нападатимуть по черзі, доки я не впаду замертво... переможений!»

Утім лицарі зупинилися, нерішуче зиркаючи один на одного. Раптово барабанний дріб обірвався, і Тіурі голосно закричав:

— Що ви від мене хочете? Кажіть же! Можете викликати мене на поєдинок, але скажіть уже нарешті, у чому річ!

На мить запала така тиша, що Тіурі навіть почув м’яке шелестіння дощу. Один із лицарів прошепотів щось своїм товаришам.

— Ви справді лицарі? Чи боягузи, що ховають свої обличчя за закритими заборолами? Скажіть мені, хто ви!

Один із лицарів повернувся до нього і спитав:

— А ти хто?

Тіурі впізнав голос Лицаря зі Срібним Рогом.

— Адже ти не брат Тармін з Брунатного монастиря, — додав він.

— Я не зобов’язаний називати себе, — відповів Тіу-рі. — Я вас не знаю, нічого поганого вам не зробив і не хочу мати з вами жодних справ.

— Звісно, ти нас не знаєш, — проказав лицар.

— Ми називаємо себе Сірими Лицарями, — докинув той, що з грубим голосом. — Сірий — колір жалоби, ти чув таке? Ми — четверо Сірих Лицарів, Месники Чотирьох Вітрів. Ми шукаємо юнака, що втік до лісу. Того, що носить на пальці сяючий перстень.

— Чому?! — вигукнув хлопець і раптом спитав: — Як вас звати? Ви ж не Червоні Вершники?

Лицарі заворушилися. Здавалося, це запитання їх здивувало. Той, що мав грубий голос, вийшов наперед, неначе збирався знову напасти, але Лицар зі Срібним Рогом зупинив його і звернувся до Тіурі:

— Тут ти правий: ми повинні назватися, ти нас ніколи не зустрічав. — Він підняв забороло, інші наслідували його приклад.

Напівтемрява не давала хлопцеві роздивитися як слід їхні обличчя, але він зрозумів, що й справді не зустрічав їх раніше. Ті, що розмовляли з