Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

їжте! Я почім знаю, що там у місті було? Чи робив мій чоловік з Загнибідою яке діло, чи ні? Я його не бачила, він мені не казав. Я нічого не знаю.

— То і грошей не віддаси?

— У мене немає грошей!..

— То хай дочка одслуже, — сказали уголос судді.

— Запишіть, — повернувся старшина до писаря.

Писар почав писати. У Пріськи наче мурашва бігала по тілу, писареве перо кременем драло її по серцю… Пріська окинула бистрим поглядом хату — Грицька уже не було.

— Уже, — сказав писар.

— Так от тобі рішенець: ті гроші, що твій чоловік зазичив у Загнибіди, хай дочка одслуже. Чуєш?

Пріська стояла, мовчала — мов не до неї була та річ.

— Іди собі, — сказав старшина.

Пріська стояла.

— Чого ж ти стоїш? Іди додому! — знову сказав старшина і моргнув вусом на соцького. Той підійшов до Пріськи і взяв її за руку. Наче п'яна, коливаючись і плутаючи ногами, пішла Пріська за соцьким з волості. На рундуку у неї голова закрутилася, ув очах потемніло, і… як сніп, вона повалилася додолу.

Вона опам'яталася вже дома… Над нею стояла Христя і, ламаючи руки, тужила; Одарка умовляла Христю і все, знай, змочувала холодною водою смажні Прісьчині вуста.

Де се вона? Що з нею діється?.. Померклим поглядом вона обвела кругом хату… Це її хата… і плач — Христі, і гомін — Одарки.

— Де я? — було її перше слово.

— Дома, тіточко, дома, — одказала Одарка.

— Це ти, Одарко… Ти, Христе… Ти ще коло мене… Слава богу… — шептала вона, то закриваючи, то відкриваючи очі. — О, як мені трудно! Як мені трудно! І чому я не вмерла! Нащо я прокинулася? — далі вже з плачем почала Пріська. — От тобі й сон… Оце той сон!.. оце та напасть… оце те лихо… Дочко, голубко моя! Нащо ж я родила тебе, нащо годувала?

— Мамочко, я тут! Мамунечко, я коло вас! — припадаючи до матері, утішала її Христя.

— Ти тут, тут… — шепоче Пріська. — Ні, тебе вже тут немає. Ти вже не моя… Одняли тебе від мене.

Христя прикро на матір дивилася, думаючи, чи не помутилася, бува.

— Я ж тут, мамо. Хто мене одніме від вас?

— Добрі люди, дочко… Їм завидно, що ти в мене ростеш… Судом тебе одняли. Ти тепер не хазяйська дочка… ти — наймичка… Чи твій батько тому виною, чи добрі люди — не знаю. Загнибіда з міста однімає тебе від мене за якісь п'ять рублів, котрі то в подушне пішли, то Грицько украв… За їх тебе беруть від мене одслужувати… Оце той сон… Оце той проклятий сон! — плаче та розказує Пріська.

Христя схлипує, а Одарка — тільки похилилася… Слухає рвану Прісьчину річ, і вразливі смуги бігають по її широкому зблідлому виду. Сама мати, вона поняла Прісьчине лихо, вона поняла, що з Пріською було, чого її принесли додому обмерлу… Страшною стороною стало проти неї людське життя; гіркі, як полинь, думки, будило воно у її голові, думки про розор сім'ї… От і в неї ростуть діти — і в неї пооднімають їх… І ніхто не згляне, ніхто не подивиться, як болітиме материне серце… Вона назнарошне підняла голову, щоб ще раз подивитися на Пріську, побачити і навіки запам'ятати її мучене лице…

Сонце саме сідало; у хаті червоно-червоно… Прісьчине лице серед того червоного світу ще виглядало страшнішим: бліде, жовте, здавалося, воно плавало у крові.

Одарка аж жахнулася: то сонце показувало, як материне серце обливається кров'ю від жалощів… «А людям усе байдуже, — подумала вона. — Чи варт же воно отак жити, отак мучитись-боліти?»

У той саме час Грицько вернувся додому.

— Слава богу! — увійшовши у хату, радо вимовив він, — здихався-таки чорта!

— Якого? — питалася Хівря.

— Притиківну випер суд у місто служити.

— Цссс… — засичала Хівря, вказуючи очима на Федора, що сидів непримітно в кутку на лаві.

Грицько глянув — Федір блідий, як крейда, держався за лаву руками і огненними очима дивився на батька, важко дишучи.

Грицько зам'явся, пройшовсь по хаті, витяг люльку, набив, запалив і мовчки потяг з хати.

Федір провів очима батька, перевів на матір… Хівря сиділа на полу і низько-низько схилилася. Видно було, як вони обоє засоромилися сина… Федір гірко та глибоко зітхнув, устав і мовчки побрався на піч.

— І як-таки тобі так, не роздивившись, та зразу і брякнути! — поклавшись спати, вимовляла Хівря Грицькові.

— Та кат його знає! — вивертався той. — Вечоріло — і не бачив нічого.

— Розкажи ж, як се воно так вийшло?

— А Федір спить?

— Спить. Не бійся.

Грицько почав розказувати, як він у місті побачив Загнибіду, як з ним таки добре підпили і почали хвалитися своїми вдачами і невдачами. Загнибіда говорив про свої крамарські діла, кого і коли накрив, як і його накривали… Грицько розказав за Федора і прохав порадити, як його запомогти. «Це Притиківна — того Притики, що замерз?» — питає. «Того самого». — «Гроші після його зосталися?» — «Зосталося п'ять рублів». — «Гаразд! Усе гаразд буде. Я напишу від його розписку, що він зазичив буцім у мене. Приставимо у суд. Як заплатити нічим буде — суд і накаже: одслужити дочці. От ти так і здихаєшся, поки син одужає».

Важке зітхання і ще важчий плач роздався по хаті. То, слухаючи страшні батькові перекази, заплакав Федір. Грицько штовхнув Хіврю під бік — підвела, мов! — і почав щось сам собі бурмотати, наче спросоння. 

Частина друга

У ГОРОДІ 

І

Красно грає весняне сонце на чистому небі; весело стрибає його довге проміння в прозорому повітрі; теплий з полудня вітер віє понад землею і допомагає сонцю у його роботі… Всюди почорнілий сніг береться водою. Біжить вона з крутих бурт у глибокі долини, риє задубілу кору землі і мчиться ярами до річки. Там уже її так повно, що й криги не видно. Ще такий один день і — вода здійме ту кригу угору, порве-поламає і понесе вподовж себе, б'ючи одну об одну… Загуде-заклекоче вода, ламаючи містки, зносячи хисткі перепони, несучи за собою людям шкоди та втрати. Сількісь! Вода буде — та й убуде; аби