Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

Радимир зітхнув і відвів погляд у бік.

— Через те, що сталося минулої ночі. Нехай ті, хто напав на мене, думають, що зараз я у важкому стані. Мені цікаво, яким буде їхній наступний крок.  

А от мені не було цікаво! Та й взагалі, невже він не цінує власне життя? Хіба він не міг уникнути нападу? Чи зробити якось так, щоб нападники поранили один одного замість нього? Як Радимир взагалі міг допустити, щоб із ним сталося щось подібне? Чому?

Я стиснула пальці на виделці, відчуваючи, як холодне срібло боляче врізається в шкіру.  

— Нещодавно я була свідком вашої сварки з одним паном, — тихо промовила я, боячись порушити крихку рівновагу між нами. — Це якось пов’язано з тим, що сталося?  

— Можливо, — коротко відповів Радимир, повертаючись до свого келиха.  

Я опустила очі. Здавалося, що щоб я зараз не сказала — все буде зайвим. Але одне не давало мені спокою: я і справді не сказала йому «ні».  

Я могла злитися, ображатися, бажати триматися осторонь, але не відмовилася. Чи то було моє власне рішення, чи він змусив мене думати так — я не знала. Та замість того, щоб піти, я, навпаки, мріяла про те, щоб більше часу проводити з моїм графом. Він притягував мене, наче магніт.  

Навіть якщо я лише метелик, а він — полум'я, що має спалити мої крила, я хотіла бути з ним. Ще хоча б кілька вечорів…  

— І передай охоронцям, щоб більше не патрулювали периметр, — звернувся Радимир до Володимира. Той напружився, але не перебив. — Замість цього нехай стежать за кімнатою панночки. До моєї кімнати доступ має бути відкритим.  

— Ви впевнені в цьому, ваша світлосте? Буде ж другий напад.  

Але Радимир спокійно наколов на виделку шматочок м’яса і простягнув його до рота, промовляючи з такою байдужістю, що мені стало моторошно:  

— То і нехай.  

Ніби мова йшла про зміну погоди або про черговий бенкет, що мав відбутися в замку його родичів. Його голос не здригнувся, вираз обличчя залишався незмінним. Жодного страху, жодного сумніву.  

Я здригнулася. Серце наче стиснулося в грудях. Хіба можливо так спокійно говорити про власну смерть? Я дивилася на Радимира, шукаючи бодай якусь ознаку хвилювання, хоч тінь тривоги в його очах. Але не знайшла.  

— Нехай приходять усі, хто бажає побачити мене мертвим. Я зустріну їх відповідно.  

Відповідно? Але як? Свічки потріскували, кидаючи на обличчя графа золотисті відблиски. У цьому світлі він здавався ще більш недосяжним, ще більш далеким.  

— Якщо хтось взяв до рук ніж…  

— То має бути удар, — тихо закінчив Володимир, відводячи очі.  

— А якщо був удар…  

— Має пролитися кров, — ще раз завершив фразу Володимир.  

Я ж міцніше стиснула столові прибори. В голосі Радимира не було ні смутку, ні гніву. Лише впевненість. Чиста, незламна впевненість у тому, що все йде так, як і повинно. Але хіба так повинно бути?  

Їжа раптово стала позбавленою смаку. Увесь вечір я думала над тим, що мала означати остання фраза. Я намагалася знайти в ній інший сенс, хоча б натяк на те, що за його байдужістю ховається щось більше. Та нічого розумного в голову не приходило.  

Зрештою, не витримавши, я відшукала кімнату Володимира й постукала в двері. Він вже розстеляв собі ліжко, коли я увійшла. Його погляд одразу став пильним, настороженим. Здавалося, він відразу зрозумів, чому я прийшла.  

— В літописах Златогорських написано, що все почалося після того, як Ярослав знайшов могилу Готʼє. Та правда в тому, що в ту ніч він проводив ритуал не один. З ним був мій предок.  

Я вдихнула, але повітря раптом видалося занадто важким. Наче у грудях щось стислося, не даючи зробити наступний подих. Ноги стали ватяними.  

Я простягнула руку до найближчих меблів, щоб не втратити рівновагу, і, ледь пересиливши слабкість, підійшла ближче до ліжка. Впала на нього, намагаючись зібрати розум докупи.  

— То вам відомо про умови угоди між Готʼє та Ярославом? — змогла тільки видавити я.  

— На жаль, панно, ні, — відповів майже миттєво Володимир. — Що б тоді не сталося між ними, боюсь, це назавжди залишиться таємницею. 

Я опустила очі до підлоги. Зʼявилось якесь дивне відчуття, ніби це я в усьому винна, хоча розум кричав мені, що це не так. 

— Як його звали? 

Голова й досі паморочилася. Після вечері мене не відпускала думка, що я була на порозі істини, але вона вперто вислизала, залишаючи по собі лише тривогу. 

— Любомир. Він був другом Ярослава і просив його не проводити ніяких ритуалів, але той не послухав. Відтоді в сімʼї Златогорських народжуються діти з надздібностями, а сімʼї Михайленків … діти помирають. Кожного разу. Гинуть всі молодше 5 років. В той рік, коли народився пан Радимир, загинули і мої діти. Я не зміг з цим змиритися. Я знайшов його, хотів вбити, але в останню мить мої руки затремтіли і я опустив зброю, пійшовши геть. Через якийсь час дізнався, що його життя почало йти шкереберть і подумав, що так він розплачується за мою слабкість. Якби я зміг тоді вбити його світлість, прокляття б відпустило наші сімʼї. Але я не зміг. Щоб спокутувати свою провину перед ним, я влаштувався працювати в дім його батьків і почав навчати його всьому, що могло хоч якось допомогти йому вижити. Саме я навчив його бути більш людяним і поводитися так, щоб ні у кого не викликати зайвий раз підозри. 

— Бути більш людяним? — глянула я здивовано на свого співрозмовника.

От, у чому вся справа! У реакції Радимира! У його неприродному спокої, хоча він точно міг би уникнути ситуації, коли хтось міг його поранити.

— Багато хто з предків пана Радимира хизувався своєю силою, коли вона проявлялась, за що були страчені. За іронією долі їхніми палачами майже завжди був хтось з мого роду, оскільки на нас не діє їхня сила. Не важливо, що саме накажуть зробити Златогорські. Навіть якщо всі навколо почнуть стрибати з дахів своїх будинків, Михайленки не піддадуться загальному божевіллю і не виконають наказ. Саме за це ми платимо життями своїх немовлят кожного разу, коли в сімʼї Златогорських народжується хтось з надздібностями.