Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

——— 9 ———

І хіба ж я могла сказати йому те, що думала останні кілька годин. У порівнянні з тим, що він пережив, мої роздуми здавалися чимось дріб’язковим, майже дитячим капризом. Він повернувся поранений, можливо, ледь не загинув, а я… я просто дратувалася через його відсутність.  

Але жодного натяку на біль на його обличчі не було. Лише спокій, наче це для нього звично. Наче отримати рану в бою так само буденно, як для мене — вдягнути нову сукню. Відразу ж пригадалося, як я отримала листа від матері. Я тоді думала, що нарешті наважуся поговорити з Радимиром. Але варто було йому заговорити про війну, кинути той короткий, важкий погляд, як я віддала лист Вілені і вдала, що нічого не сталося.  

І ось знову. Ще вчора думала, що ненавиджу його. Але як я можу ненавидіти людину, яка, незважаючи на власні рани, з такою щирістю цікавиться моїми справами? Яку не хвилює його жахливий вигляд, яка навіть зараз знаходить сили усміхатися?  

Невже Радимир просто наказав собі не відчувати біль? Я не могла цього зрозуміти. Це не вкладалося в моїй голові. Я лише обережно глянула через плече, крадькома оцінюючи, наскільки все погано.  

Сорочка вже лежала на підлозі. Граф сидів на ліжку, уважно роздивляючись свою рану. Виглядала вона і справді жахливо: глибока, з рваними краями, але майже не кровоточила. Це мене вразило ще більше.  

Помітивши мій погляд, Радимир, як не дивно, спробував посміхнутися:  

— Не хвилюйтеся, моя панно, таке іноді трапляється з тими, хто бере активну участь у житті своєї країни.  

Його голос звучав звично, рівно, ніби він зараз говорив про дощ чи погані дороги, а не про власне поранення. Тоді я відчула справжнє захоплення його силою волі. 

Погляд мимоволі ковзнув вверх до шиї, зупиняючись ненадовго на кожному вигині його молодого тіла. Мені було важко відвезти від нього погляд. Та я змусила себе це зробити. Через силу відвернулась знову до дверей і майже прошепотіла:

— Я, мабуть, краще піду до себе…  

Я вже зробила крок вперед, коли Радимир різко кинув:  

— Ні, зупиніться!  

І, що найгірше — мої ноги справді зупинилися.  

— Хіба ви не хотіли поговорити зі мною, панно? То кажіть!  

Моє тіло повернулося саме до нього. Голова ще боролася, ще благала забрати назад цей порив, уникнути розмови, зробити вигляд, що нічого не сталося. Але губи вже почали говорити.  

Спочатку невпевнено, уривчасто. Потім голос ставав рівнішим, твердішим. Я виплеснула все, що накопичилося за ці дні: про уроки, про Ладу, про відсутність пояснень, про відчуття, що я більше часу проводжу з усіма, крім нього, хоча мала б готуватися до ролі його дружини. Також було багато слів про мої сумніви. Про те, що хочу знати правду.  

Радимир мовчки слухав. Жодного виразу на обличчі, жодного натяку на емоції. Здавалося, ніби його зовсім не зачіпали мої слова. Мовчав навіть тоді, коли я вже замовкла, вичерпавши всі аргументи.  

А потім, так само спокійно, немов ми щойно обговорювали якусь дрібницю, сказав:  

— Я подумаю над цим. Залиште поки що мене.  

Я застигла, чекаючи чогось іще. Будь-якої реакції. Але він вже не дивився на мене, зосередившись на своїй руці, що неквапливо витирала кров з рани.  

Я мовчки вийшла. Швидкими, майже механічними кроками пішла до своєї кімнати. Всередині все вирувало. В голові не вкладалося, що ця розмова вже закінчилася. Здавалося, що після неї мало б стати легше. Але легше не стало.  

Обідати Радимир не прийшов.  Я бачила, як Володимир заходив у його кімнату з тазом теплої води, чистими бинтами та ще якоюсь склянкою, але більше нічого не знала. Я не наважилася піти й дізнатися, як він. Побачилися ми вже за вечерею.  

Радимир з’явився в їдальні, як завжди, впевненим кроком, наче за ці години нічого й не сталося. На ньому був інший одяг — темна сорочка з високим коміром і жилет, що приховував пов’язку під тканиною. Я дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, як йому вдається триматися так спокійно.  

Він сів за стіл і взяв келих. Пальці легко обхопили ніжку скла, коли він видав наче ненароком, звертаючись до Володимира:  

— Відправ всім запрошеним гостям листи з вибаченнями. Напиши, що весілля відкладається на невизначений термін.  

Я відразу ж завмерла. Погляд сам собою опустився до моїх рук, що лежали на колінах. Дихання перехопило, а серце зробило болючий удар. Весілля… відкладається?  

— Відразу ж скажу, панно, справа не в вас.  

Я різко підняла голову, зустрічаючись поглядом з господарем дому. Радимир дивився на мене без докору, без жалю. Але від цього спокою чомусь було тільки гірше. 

Я відчула, наче всередині щось обірвалося. Почала вставати, бажаючи покинути стіл, але його голос утримав мене на місці:  

— Я ще не договорив, сядьте, будь ласка.  

І я повільно опустилася назад, не в силах відірвати погляду від його обличчя.  

— Справа не в вас, і це ніяк не пов’язано з тим, що ви сказали мені перед обідом, — його тон залишався рівним, впевненим. — Я і до цього здогадувався, яке саме враження справляю на людей. До того ж, якщо ви пам’ятаєте: ще в день нашого знайомства я сказав, що завжди дотримуюся своїх слів.  

Радимир сидів прямо, вільною рукою торкаючись келиха, але не поспішаючи пити. Його погляд ковзнув по мені — швидко, непомітно, майже байдуже, якби не тонка тінь втоми в глибині очей.  

Вечеря проходила у напруженій тиші. Свічки на столі ледь колихалися від найменшого руху повітря, кидаючи хисткі тіні на стіни. Срібні прибори м’яко виблискували в світлі, а тонкий аромат спецій змішувався з легким запахом воску. 

— Єдине, що може змусити мене відмовитися від союзу з вами — це ваше «ні», яке, до речі, ви мені так і не сказали.  

Голос графа пролунав раптово, але в той же час доволі ніжно. Знову не було ні докору, ні іронії — лише проста констатація факту. Я закліпала очима, намагаючись осмислити почуте.  

— Тоді чому, ваша світлосте? — тільки і змогла запитати тремтячим голосом.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍