Читати книгу - "Тіньова обітниця, Рейва Морель"

Тіньова обітниця

Ліліан відчула, як її долоню пронизав холод — пекучий, як дотик пустоти. Але вона не відсмикнула руки. Вона тримала Рафаеля, мов якорем утримувала його душу від падіння в безодню. Відчуття важкості, що наповнювало її тіло, здавалося нестерпним, але вона не здавалася. Кожен її рух був пронизаний рішучістю — не дати йому зникнути.

Рафаель здригнувся. Його очі, колись наповнені життям, спалахнули світлом — тремтливим, нестійким. Він балансував між світлом і темрявою, а навколо нього вирувала сила — темна, зловісна. Проте в серці Ліліан палала нова енергія — не світло й не морок, а щось інше. Щось істинне.

Вона більше не опиралася. Вона прийняла силу, що кликала її, — бо вона була частиною неї з самого початку.

— Рафаелю… — її голос був тихим, мов шепіт вітерцю перед бурею, але незламним. — Я тут. Я не дам тобі зникнути. Я витягну тебе з пітьми, навіть якщо сама ввійду в неї.

Тіні вирували, мов скажені звірі, намагаючись відкинути її. Але Ліліан стояла, не похитнувшись. Вона відчула: її сила — це рівновага. Вона не бореться з темрявою — вона приймає її, перетворює на свою.

Володар Мороку, який не зник з її погляду, мовив спокійно, але його голос лунав, як грім за обрієм:

— Ти граєш із сутністю, яку не осягнеш. Ця сила змінить тебе. Поглине. Ти готова стати тим, ким ще не знаєш, що можеш бути?

Ліліан не похитнулась.

— Я не боюся себе, — сказала вона, і, заплющивши очі, відчинила двері в саму суть мороку. Її тіло тремтіло, мов вітром на вершині гори, але душа залишалася непохитною.

Біль прошив її, мов блискавка — гострий, нищівний. Усередині щось зрушилося: забуті двері, зламані замки. Тінь увійшла в неї не як загроза, а як дзеркало. Вона була нею. І водночас — ні.

Рафаель закричав. Його голос розривав повітря, змішаний — свій і чужий. Темрява виривалася з нього, а її пальці стали вмістилищем цієї сили.

А потім — тиша.

Рафаель упав на коліна. Дихав важко, але живий. Очі — знову його. Живі. Присутні.

— Ліліан… — прошепотів він. — Що ти зробила?

Вона не відповіла. Її тіло тремтіло, кров здавалася важчою, ніби несла в собі щось нове. Її тінь ворухнулась, жива, як істота, народжена з болю й сили. Вона була нею — і водночас чимось іншим. Щось знайоме, але… нове.

— Що це?.. — її голос здригнувся.

Володар Мороку усміхнувся. Погляд його був не злий, а вкрадливо-захоплений.

— Ти забрала його силу, — прошепотів він. — Але не спитала себе, чим стане той, хто її носить.

Ліліан обернулась до Рафаеля. Його очі більше не мали темряви. Вона залишила його… і оселилась у ній. Вона відчула кожен його біль, кожну емоцію, і не могла більше відокремити себе від того, що вони були разом.

Її світ хитнувся. Крики чужих голосів наповнили її свідомість. Вона бачила те, що бачив він. Відчувала, як він. Знала його думки, його страхи. І це був не просто зв’язок — це була єдність, яку вона давно шукала, але не могла знайти.

— Я не… — вона не встигла договорити.

Її тінь піднялась, сформувалась у нову сутність. Образ. Символ. Вона побачила його — власне обличчя, як вона бачитиме себе в тому новому житті, яке вона лише починала розуміти. Її пам’ять знову почала приходити до неї. Спогади, занедбані і забуті, спалахнули перед очима, як спалахи вогню, що вогнем палає в серці.

Рафаель кинувся до неї.

— Ліліан! Ти сильніша за нього. Ти — це ти!

Володар Мороку зітхнув.

— Вона вже зробила свій вибір. Просто ще цього не усвідомила.

І тоді… Ліліан усміхнулась.

Але це не була її усмішка.

Рафаель схопив її руки, в його погляді — відчай і надія. Тремтлива віра в те, що її ще можна врятувати.

— Я знаю, ти ще там, — прошепотів він. — Я відчуваю тебе. І я не відпущу.

Ці слова розірвали темряву. Їхній зв’язок був сильнішим за страх, за прокляття, за вибір. В її серці щось здригнулося, ніби світло, яке довго мовчало, прорвалося крізь тріщину.

— Це наша обітниця, — сказала вона. І цього разу її голос був її.

Темрява завила. Володар насупився. Але було пізно.

Ліліан зробила крок і поцілувала Рафаеля.

Це був не просто поцілунок. Це була клятва. Вибір. Об’єднання двох душ на межі знищення.

Мить тривала вічність. І в тій вічності світ зупинився, перетворився, перетворюючи їх.

А темрява, що була прокляттям, стала їхньою мовчазною обітницею — навіки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍