Читати книгу - "Консуело"

Тут Тренк дійсно вклав у праву руку Консуело пістолет, а ліву втримав силою, продовжуючи стояти перед нею на колінах із виняткової фатівською самовпевненістю. Із цієї миті Консуело відчула себе дуже сильною й, тримаючи пістолет так, аби його можна було пустити в діло при найменшій небезпеці, посміхаючись, сказала:

— Можете говорити, я вас слухаю.

У той час, як вона вимовляла ці слова, їй здалося, що в коридорі пролунали кроки й навіть чиясь тінь майнула у дверях. Але тінь негайно ж зникла, або тому, що прибулець вийшов, або тому, що взагалі все це було витвором уяви. Тепер, коли Консуело загрожував тільки розголос, поява всякої особи, і байдужої і здатної надати допомогу, була скоріше страшною, ніж бажаною. Якщо вона мовчатиме, барона, захопленого на колінах перед нею в кімнаті з відчиненими дверима, неминуче вважатимуть її поклонником, який явно досяг успіху, а якщо вона закричить, буде кликати на допомогу, барон, безсумнівно, уб'є першого, хто з'явиться. З півсотні таких випадків прикрашало шлях його приватного життя, і жертви його пристрастей не ставали від цього ні менш піддатливими, ні більш зганьбленими. Маючи це на увазі, Консуело залишалося тільки бажати, щоб розмова скоріше скінчилась, і сподіватися своєю особистою мужністю переконливо подіяти на Тренка, не вдаючись до допомоги свідків, які могли б по-своєму коментувати й витлумачувати цю дивну сцену.

Тренк угадав почасти її думку й злегка прихилив двері.

— Справді, пані, — сказав він, повертаючись до неї, — було б божевіллям наражати себе на лихослів'я тих, що проходять; суперечка має скінчитися в нас віч-на-віч. Вислухайте ж мене. Ви боїтеся, й вам заважає дружба з Кориллою, це мені зрозуміло. Честь ваша, ваша незаплямована репутація мені дорожча цих дорогоцінних хвилин, коли я без свідків милуюся вами. Я прекрасно знаю, що ця пантера, в яку я був закоханий іще годину тому, обвинуватила б вас у зрадництві, коли б застала мене тут біля ваших ніг. Але вона не дістане цього задоволення. Я вирахував час. Їй іще хвилин десять доведеться розважати публіку своїм кривлянням, і я встигну сказати вам: якщо любив її, то забув уже про це, як про перше зірване мною яблуко. Не бійтеся відняти в неї серце, що більше не належить їй і звідки відтепер ніщо не може вигнати ваш образ. Лише ви, пані, владні наді мною, лише ви можете мати у своєму розпорядженні моє життя. Що ж змушує вас вагатись? У вас, кажуть, є коханець, — одним клацанням я звільню вас од нього! Ви під постійним наглядом старого опікуна, злого й ревнивого, — я відвезу вас із-під самого його носа! Ви наражаєтеся в театрі на тисячі підступів. Щоправда, публіка вас обожнює, але публіка невдячна й зрадить вас першого ж дня, коли ви охрипнете. Я незчисленно багатий і в змозі зробити вас принцесою, ледве не королевою — у країні дикій, але де я можу як оком змигнути спорудити вам палаци й театри, більш грандіозні й красиві, ніж палаци віденського двору. Якщо ви маєте потребу в публіці, я одним помахом викличу її з-під землі, притому віддану, покірну, вірну, не те що віденська. Я некрасивий — знаю: але шрами, що прикрашають моє обличчя, більш поважні й славні, аніж білила й рум'яна, що вкривають бліді обличчя ваших блазнів. Я суворий із моїми рабами, невблаганний стосовно ворогів, але лагідний зі своїми відданими служниками, і ті, кого я люблю, насолоджуються щастям, славою, багатством. Зрештою, я буваю часом лютий, вам сказали правду: не може людина, настільки хоробра й сильна, не користуватися своєю могутністю, коли помста й гордість закликають її до цього. Але жінка чиста, соромлива, лагідна й чарівна, як ви, може приборкати мою силу, скувати мою волю і тримати мене біля своїх ніг, як дитину. Спробуйте: довіртеся мені на якийсь час тайкома од усіх, а коли знатимете мене, ви побачите, що можете вручити мені турботу про своє майбутнє й піти за мною до Славонії. Ви посміхаєтеся, назва цього краю співзвучна зі словом раб[291]. Отож, божественна Порпоріно, я буду твоїм рабом! Глянь на мене й звикни до моєї потворності, яку твоя любов могла б прикрасити! Скажи тільки слово, і ти побачиш, що червоні очі Тренка-австрійця можуть проливати радісні сльози, сльози розчулення, так само як і красиві очі Тренка-пруссака, мого дорогого кузена, якого я люблю, хоча ми й билися з ним у ворожих таборах і хоча ти, як запевняють, була небайдужа до нього. Але той Тренк — дитина, а я — нехай іще молодий (мені тільки тридцять чотири роки, хоча обличчя моє, обпалене порохом, і здається вдвічі старшим) — однак уже пережив вік капризів і можу дати тобі довгі роки щастя. Говори, говори ж, скажи «так», і ти побачиш, що любов може змінити мене та обернути Тренка — Обпалену Пащу на світосяйного Юпітера! Ти не відповідаєш мені, зворушлива цнотливість утримує тебе, чи не правда? Ну, добре! Не говори ні слова, дай мені тільки поцілувати твою руку, і я піду з душею, сповненою віри та щастя. Бачиш, я не такий грубіян, не такий тигр, яким мене зобразили тобі. Я прошу в тебе тільки безневинної милості й благаю тебе про неї на колінах, але ж я міг би одним подувом розтрощити тебе й, незважаючи на твою ненависть, відчути щастя, якому позаздрили б самі боги!

Консуело з подивом розглядала цього страшного чоловіка, що звабив стількох жінок. Вона намагалася осягнути чари, які справді, незважаючи на його потворність, могли діяти невідпорно, якби це було обличчя гарної людини, натхненої порухами серця; але то була потворність відчайдушного сластолюбця, а пристрасть його — тільки примха зухвалого, самовпевненого фанфарона.

— Ви все сказали, пане бароне? — спокійно запитала Консуело.

Але вона відразу почервоніла й сполотніла, коли славонський деспот кинув їй на коліна цілу пригорщу великих діамантів, величезних перлин і дуже коштовних рубінів. Вона швидко підвелася, скинувши на підлогу всі ці коштовності, які мусили дістатися Кориллі.

— Тренку! — вигукнула вона, охоплена страшенним обуренням і презирством. — При всій твоїй хоробрості ти останній боягуз: боровся ти тільки з ягнятами й ланями, яких безжалісно винищував. Якби виступив проти тебе справжній чоловік, ти втік би, як лютий, але боягузливий вовк. Твої славні шрами, я знаю, отримані тобою в підвалі, де ти серед трупів шукав золота переможених. Твої палаци й твоє нікчемне царство — кров благородного народу, і тільки деспотизм нав'язує тебе йому як співвітчизника; це — гроші, вирвані