Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

взявся грабувати натовп. Разом з іншими офіцерами він намагався розігнати юрбу, про що гарно розповів Маурицій Мохнацький[160].

Грицько, тобто Хаїм Рогатинський, залишився у Львові. Під впливом родини своєї дружини він покинув єресь і став звичайним євреєм, який торгував горілкою. Одна з його внучок стала помітною перекладачкою літератури з їдишу. А отой втікач, повторно охрестившись, назвався Яном Окном і став у Львові вуглярем. Через рік одружився з однією вдовою, яка народила йому дитину.

Найдовше можна розповідати про родину Воловських, бо вона розрослася до неймовірних розмірів. Майже всі гілки цієї родини отримали шляхетство, одні належали до герба Бавул, інші — до герба На Касках. Просто блискучу кар’єру зробив Францішек, син Ісаака Воловського, того самого, якого ксьондз Хмельовський назвав Єремією. Народився він 1786 року в Брюнні, виріс в Оффенбаху і став одним із найкращих правників і знавців законів того часу. Що цікаво: коли в сеймі обговорювали закон про надання євреям польського громадянства, Францішек — посол до сейму — у своїй палкій промові переконував, що такий крок — передчасний. Спершу польський народ має відвоювати незалежність, а лише потім можна здійснювати суспільні реформи.

Людвик, онук іншого з синів Воловських, після поразки Листопадового повстання виїхав до Франції і там прославився як геніальний правник, за що отримав орден Почесного легіону.

Гарненька дівчинка грає на спінеті

У Варшаві на розі вулиць Ґжибовської та Валіцув у нещодавно збудованому великому домі Францішека та Барбари Воловських відбуваються концерти. У гостьових кімнатах цього дому часто зупиняються друзі родини. Спокійний і розважливий Францішек садить гостей у вітальні. Зазвичай грають тут, але сьогодні спінет стоїть у сусідній кімнаті, бо маленька музикантка дуже хвилюється і не може грати перед такою численною аудиторією. Тож музика, яка виходить з-під її пальців, долинає до салону крізь відчинені двері. Слухачі сидять тихо, не наважуючись навіть перевести подих — такою прекрасною є та музика. Це Гайдн. Ноти привезли з Оффенбаха, з крамниці пана Андре. Маленька Мариня цілий місяць вправлялася, щоб зіграти цей концерт. Її вчитель музики, чоловік середнього віку і трохи заемоційної вдачі, хвилюється не менше за свою вихованку. Перед концертом він сказав, що більше вже нічого не може її навчити. Є тут Шимановські, Маєвські, Дембовські, Лабенцькі. Є пан Ельснер, який теж давав уроки малій піаністці, є гість із Франції — Фердинандо Паер, який переконує батьків шліфувати цей непересічний талант. У кутку сидить убрана в чорне літня пані, якою опікуються внучки. Це Маріанна Лянцкоронська, чи то пак Рудніцька: тітка Хая, як її між собою називають у цьому домі. Ім’я Маріанна так і не змогло до неї пристати. Вона вже дуже стара і, що тут приховувати, глуха, тож не чує звуків, які пливуть з-під пальців Марисі Воловської. Невдовзі її голова опускається на груди, і жінка засинає.

Про один рукопис

Перша книжка про подорож крізь час, простір, мови та кордони була написана в 1825 році. Автор — такий собі Александер Броніковський, або ж Юліан Брінкен, і був той твір винагородою за роботу адвоката Яна Кантія Воловського, який вів — і виграв — процес щодо маєтку пані Броніковської. Про це йдеться в передмові.

Ян Кантій був нащадком Єгуди Шора, тобто Яна Воловського (Козака), і мав славу чудового правника, людини вченої та бездоганно чесної. Багато років він обіймав посаду декана університету та начальника прокуратури. Пам’ятали, що він відмовився від заробітної плати декана і всю її жертвував на стипендії для шістьох бідних студентів. Російський уряд пропонував йому портфель міністра, але Кантій відмовився. Завжди підкреслював, що походить з євреїв-франкістів, а коли виявилося, що його клієнт не має грошей, щоб оплатити процес, попросив його про гонорар у формі роману.

— Такого, щоб кожен зміг його прочитати і щоб у ньому все було описане так, як було насправді, — сказав він.

Брінкен спитав:

— А як було насправді? Чи хтось зараз може це сказати, через стільки років?

Воловський запросив його до своєї бібліотеки і там за чаркою лікеру розповів історію своєї родини, плутану й повну розривів, бо він і сам знав небагато.

— Ти, пане, — письменник, тож додумай все, чого бракує, — сказав він йому на прощання.

Після того вечора письменник повертався вулицями Варшави, а в його голові шумів пересолоджений лікер і починав брунькувати текст.

— Чи то все правда? — спитала його через кілька років красива й талановита піаністка Марія Шимановська, дівоче прізвище — Воловська, коли вони зустрілися в Німеччині.

Вже старий Юліан Брінкен, письменник та офіцер (спершу прусський, згодом наполеонівський, врешті — Польського королівства) знизав плечима:

— Це — роман, прошу пані. Література.

— Отже? — не вгавала піаністка. — Правда чи ні?

— Гадаю, що ви як артистка не мали б мислити так, як мислять люди примітивні. Література — це особливий різновид знання. Це… — він зупинився, шукаючи потрібних слів, і раптом у його голові з’явилася готова фраза, — досконалість неточних форм.

Розгублена Шимановська замовкла.

Наступного дня вона покликала Юліана до свого салону, де грала для гостей, а коли всі вже розходилися, попросила його залишитися. Тоді й переконала його (розмова тривала майже до самого ранку) не публікувати роману.

— У мого кузена, Яна Кантія, надто хороша позиція в країні, де досі панують хаос і беззаконня. Дуже легко когось звинуватити в… — вона затнулася і за мить продовжила: — …усьому і дискредитувати. Знаєте, я ночами не сплю, все боюся, що от-от трапиться щось страшне… Нащо нам зараз це знання?

Брінкен вийшов від піаністки, сп’янілий від її краси та кількох пляшок чудового вина. Лише на ранок його охопили гнів і обурення. Як вона сміла? Звісно, він опублікує книжку у Варшаві. Вже є видавець.

Але невдовзі почалися такі бурхливі події, що йому було не до рукопису. Він зайнявся організацією допомоги для втікачів, які прибували зі сходу, з повсталої Польщі, а взимку 1834 року підхопив застуду й раптово помер. Рукопис же, так і не опублікований, загубився в бездонних сховищах Національної бібліотеки.

Подорожі «Нових Атен»

Там же опинився й рогатинський примірник «Нових Атен», за яким Яків Франк учився читати польською. Спершу він потрапив аж до Оффенбаха, далі повернувся до Польщі — після ліквідації двору його привіз Францішек Воловський. Тривалий час книжка зберігалася в його бібліотеці, і її читали Францішекові внучки.

А от примірник, подарований єпископові Дембовському, майже повністю згорів у пожежі в одній з приватних бібліотек: було це на вулиці Гожій під час Варшавського повстання.