Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

epoque de faiblesse, on prend violence pour fermete. Seuls les forts peuvent se permettre de vous aimer, puisque aussi bien, vous le leur rendez difficile.

J'ai beaucoup aime. Je me suis battu et j'ai trouve les mots qui saisissent. Le francais est, ma langue d'inclination: meme aux etrangers je rappellerai que l'humanite n'est pas faite pour abdiquer ses reves, qui ne sont que des realites mal connues. Le bonheur existe. Satisfaction et abondance sont a portee de bras. Et on ne saurait poignarder les peuples. N'ayez pas peur des couteaux qu'on depeche contre vous. Je les ai, vainement redoutes. Faites mieux que moi. J'ai trop attendu. Les revolutions ne viennent jamais a point nomme: c'est pourquoi il faut les poursuivre jusqu'au bout, et a force. J'ai hesite, tant par humaine faiblesse que parce que je vous voyais deja d'en haut, humains, mes amis.

Je ne regrette que mes commencements, quand je bataillais dans l'ignorance de tout ce qui devait, par la suite, m'advenir: grandeur et majeste, puis trahison amere, et la racine de mon c?ur morte avant moi, qui ne rejettera plus. Si je m'en croyais, je ne vous parlerais que de cliquetis d'armes, et de cloches faisant un merveilleux bruit, sonnant l'alarme de toutes parts, les voix criant incessament: Charge! charge! et Tue! tue! J'ai failli etre tue trente fois a ce bordel. Dieu est ma garde.

Et voyez le vieil homme qui n'a eu aucune peine a vous apparaitre, quelqu'un m'ayant appele.

En guise de rideau, le nuage d'or se referme sur le roi.

Промова Генріха Четвертого, короля Франції й Наварри,

виголошена з хмари, що розступилась, відкривши його, а тоді знову зступилася перед ним

Мене закликали, щоб надихнутися прикладом мого життя, коли вже неможливо повернути мене до нього. Я сам не зовсім певен, чи хочу до нього повернутися, а ще менше певен, чи справді розумію, чому мені судилась саме така доля. По суті, наш шлях на цій землі позначений стражданнями й радощами, незбагненними для нашого розуму, а часом і не гідними нас. Ми чинили б краще, якби могли бачити себе збоку. Що ж до інших, то вони напевне складали мені присуд, навіть не бачивши мене. Якось, іще змолоду, хтось підійшов до мене ззаду й затулив мені долонями очі, а я на те сказав: щоб зважитись на таке, треба бути або великим, або вкрай нахабним.

Гляньте мені у вічі. Я така сама людина, як і ви; смерть нічого в цьому не змінила, як і всі сторіччя, що розділяють нас. Ви вважаєте себе дорослими людьми, бо ваше покоління на триста років старше за моїх сучасників. Але для мерців — байдуже, померли вони дуже давно чи тільки вчора, — ця різниця зовсім невелика. Не кажучи вже про те, що сьогоднішні живі — це завтрашні мерці. Так, справді, мій менший брате на одну мить, ти напрочуд схожий на мене. Хіба ж ти, скуштувавши воєнного талану, не зазнав потім і злигоднів війни? Ну, а кохання, його задихані бої, за якими йде квапливе щастя й нескінченна розпука? Я не загинув би від кинджала, якби жива була моя люба владарка.

Так ми кажемо, але звідки знати? Я зважився на свій смертельний стрибок, вартий не одного удару кинджалом. Моя доля вирішилась у ту мить, коли я зрікся своєї віри. Але цим я на свій лад послужив Франції. Отак наше відступництво часом буває рівнозначне подвигові, а наші слабості можуть замінити твердість. Франція багато завдячує мені, бо я багато трудився для неї. В мене були й хвилини величі. Але що це означає — бути великим? Це означає мати досить скромності, щоб служити своїм ближнім, будучи вищим за них. Я був принцом крові й вихідцем з народу. Ventre saint gris! Треба бути і одним, і другим, коли не хочеш лишитись нікчемним грошоловом.

Я, здається, заношусь надто високо, бо врешті-решт мій Великий план зродивсь уже в дні мого занепаду. Але ж занепад — це, можливо, і є найвища, найболісніша дозрілість. Король, якого називали «великим» — напевне, й не здогадуючись, наскільки влучно, — під кінець життя прозирає в майбутті Вічний мир і Союз християнських держав. І цим самим переступає межі своєї могутності й навіть свого життя. Велич? Але ж вона не від світу сього; для неї треба прожити життя й померти.

Людина, що стоїть перед кінцем свого життя й передчуває той кінець, намагається вивести на шлях далеких нащадків і заповідає свій недокінчений твір ласці божій, неодмінній і незаперечній, і генієві сторіч — непевному й недосконалому. Адже такий був і мій геній. Я не маю чим докорити вам, рідні мої сучасники, що відстали від мене на три сторіччя. Одне з тих сторіч я побачив; воно було вже не моє. Я стояв вище за нього, хоч це й не перешкоджало мені вже й тоді бути уламком минулих часів. Може, й тепер я такий серед вас? Мабуть, ні; ви б визнали мене, я очолив би вас, і все б можна було почати спочатку. Можливо, цього разу я й не загинув би. Правда, я сказав, що не хочу воскресати. Але ж я й не вмирав. Я живу, так, живу, і то не в якомусь містичному розумінні. Моє життя триває в вашому.

Не втрачайте ні крихти мужності серед жахливої колотнечі, в якій вам загрожує стільки могутніх ворогів. Гнобителі народу, ненависні мені, були і є; вони навіть не змінили свого обличчя, хіба що одіж. Я ненавидів короля Іспанії — ви його знаєте під іншим ім'ям… Він і не думав зрікатися свого наміру звести з пуття Європу, а насамперед — моє королівство. Але оця Франція, що колись була моєю, пам'ятає про те; вона й досі стоїть на варті людських свобод: свободи совісті і свободи їсти досита. Тільки цей народ має від природи хист і добре говорити, й добре битися. Одне слово, це країна, де найбільше доброти. Світ можна врятувати тільки любов'ю. В часи безсилля жорстокість вважають твердістю. Тільки сильні можуть дозволити собі любити вас, бо, правду кажучи, любити вас таки нелегко.

Я багато любив. Я бився й знаходив слова, що хапають за душу. З усіх мов я найдужче люблю французьку; але й чужинцям я хочу нагадати: людству нема потреби зрікатися своїх мрій, бо мрії —