Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

Шести герцогствам таку ж безпощадну руїну, яку колись ми заподіяли їм.

Один із Білих кораблів Старійшини викинули на берег, очищаючи Бак. Дракони пожерли всю його команду до останньої людини. У трюмі знайдено лише великі блоки блискучого чорного каменю. Я вважаю, що там були ув’язнені вкрадені життя та почуття перекованих людей Шести герцогств. Дослідження острівних учених привели їх до переконання, що камінь, насичений життєвою силою, можна перетворити на драконів, які служитимуть острів’янам. Страх і подумати, як близько підійшли вони до повної правди про створення дракона.

Кола й кола, як казав був мені Блазень. Остров’яни пустошили наші береги, тож король Вайздом привів Старійшин, аби їх прогнати. А Старійшини Скіллом перекували остров’ян, часто пролітаючи над їхніми хатками. Через багато поколінь по тому вони припливли пустошити наші береги й перековувати наш народ. Тож король Веріті пішов пробудити Старійшин, а Старійшини знову їх прогнали. І знову перековували. Міркую, що ж трапиться, коли ненависть роз’ятриться знову…

Зітхаю і відкладаю перо. Я надто багато написав. Не про все треба говорити. Не все має бути розказано. Беру сувій, повільно йду до каміна. Мої ноги заклякли від довгого сидіння. День холодний і вологий, морський туман знайшов усі старі болячки на моєму тілі та пробудив їх. Рана від стріли досі найгірша. Коли шрам тужавіє від холоду, чую, як він напружує кожну частку мого тіла. Кидаю пергамент на вуг­лини. Щоб це зробити, мушу пройти повз Нічноокого. Його морда вже сивіє, а вовчим костям така погода подобається не більше, ніж моїм.

Ти гладшаєш. Тільки й робиш, що лежиш біля каміна і припікаєш собі мізки. Чого не підеш полювати?

Він потягається, зітхає.

Мороч голову хлопцеві, а не мені. До вогню треба підкласти дров.

Та не встиг я й покликати, як мій хлопець заходить до кімнати. Морщить носа, почувши запах паленого пергаменту, кидає мені їдкий погляд.

— Слід було просто попросити мене принести ще дров. Знаєте, скільки коштує добрий пергамент?

Я не відповідаю, а він лише зітхає і киває головою над моїм марнотратством. Виходить, щоб поповнити запас дров.

Хлопець — подарунок Старлінг. Він у мене вже два роки, а я досі до нього не звик. Не вірю, наче колись я був таким самим хлопчаком, як він. Згадую день, коли вона привезла його до мене, і несамохіть усміхаюся. Приїхала, як це робить два-три рази в рік, щоб мене відвідати та вилаяти за відлюдницьке життя. Але цього разу привезла мені хлопця. Він сидів надворі, на миршавому конику, а вона грюкала у мої двері. Коли я відчинив, одразу ж обернулася й покликала:

— Зсідай і входь досередини. Тут тепло.

Він сповз із неосідланого коника, став біля нього, тремтячи. Дивився на мене. Чорне волосся падало йому на обличчя. Вчепився у старого плаща Старлінг, накинутого на його вузькі плечі.

— Я привезла тобі хлопця, — сповістила Старлінг і усміхнулася мені.

Я недовірливо зустрівся з нею поглядом.

— Маєш на увазі… що він мій?

Вона знизала плечима.

— Якщо візьмеш. Я подумала, що тобі добре буде мати його. — Помовчала. — Насправді я думала, що йому добре буде мати тебе. Вбрання, регулярну їжу і все таке. Я дбала про нього, скільки могла, але життя менестрельки… — Дозволила своїм словам затихнути недоговореними.

— То він… То ти, ми… — Я плутався у цих словах, відкидаючи надію. — Він твій син? Мій?

Її посмішка стала ширшою, хоча очі полагіднішали від співчуття. Хитнула головою.

— Мій? Ні. Твій? Думаю, це можливо. Ти проминав Фландер-­Коув років вісім тому? Я знайшла його там перед шістьма місяцями. Їв гнилі овочі зі сміттєвої купи серед селища. Його мати померла, а в нього різні очі, тож її сестра його не схотіла. Казала, що він байстрюк демона. — Схилила голову, посміхнулася й додала: — То й припускаю, що може бути твоїм.

Знову обернулася до хлопця і промовила, вже голосніше:

— Входь досередини, кажу тобі. Там тепло. З ним живе справжній вовк. Ти полюбиш Нічноокого.

Хеп — дивний хлопець, одне око в нього каре, друге блакитне. Мати не була з ним доброю, тож його ранні спогади невеселі. Назвала його Місхепом — Безталанням. Може, для неї він таким і був. Я ж називаю його Хепом-Таланом, хоча нерідко просто хлопцем. Він, здається, цим не переймається. Я навчив його читати й рахувати, а ще вирощувати та збирати цілюще зілля. Коли Старлінг привезла його, йому було сім літ. Тепер близько десяти. Хеп уміло вправляється із луком. Нічноокий прихилився до нього. Він добре полює для старого вовка.

Навідуючись у гості, Старлінг приносить мені новини. Не знаю, чи це завжди мене тішить. Надто багато змінилося, надто багато дивного. Леді Пейшенс урядує у Трейдфорді. Її конопляні поля дають тепер стільки ж паперу, скільки й добрих мотузок. Обшир тамтешніх садів подвоївся. Те, що було колись Королівським колом, стало тепер ботанічним садом, повним рослин з усіх закутків Шести герцогств і не тільки.

Барріч, Моллі та їхні діти при доброму здоров’ї. Мають Неттл, малого Чівелрі, а третє на підході. Моллі дбає про свої вулики та свічну крамницю. Барріч використав Рудді та його лоша від Сажки як плідників, а на зароблені кошти завів власний табун. Старлінг знає про це, бо вона знайшла Барріча й Моллі та допильнувала, щоб їм віддано Рудді і лоша Сажки. А от бідна Сажка була надто старою, щоб пережити дорогу додому з Гірського королівства. Моллі з Баррічем певні, що я давно помер. Часом я теж так думаю. Я ніколи не питав, де вони живуть. Ніколи не бачив жодного з дітей. У цьому я справжній син свого батька.

Кеттрікен народила сина, принца Дьютіфула Сумлінного. Старлінг казала мені, що він чорнявий, як батько, та здається, що виросте високим і струнким, як Раріск, брат Кеттрікен. На її думку, він надто серйозний для хлопця свого віку, але всі наставники його люблять. Принців дід приїхав аж із Гірського королівства, щоб побачити хлопця, який одного дня правитиме обома країнами. Був дуже задоволений онуком. Цікаво, а що подумав би другий його дід про всі події, які трапилися після укладення договору?

Чейд більше не ховається в тіні, він шанований радник королеви. На думку Старлінг, він навіжений старий, що надто любить товариство молодих жінок. Але, кажучи це, вона усміхається, а складену нею пісню «Розплата Чейда Фаллстара» пам’ятатимуть і тоді, коли менестрельки не стане. Я не сумніваюся, що він знає, де я, проте не намагається зі мною побачитися. Це й на краще. Час від часу Старлінг привозить мені цікаві сувої чи насіння та коріння дивних рослин. Іншим разом — чистий пергамент. Не потребую питати, звідки це. Принагідно віддаю їй сувої з власними записами: замальовки цілющих трав з переліком їхніх добрих і небезпечних властивостей; звіт про моє перебування у древньому місті; описи моїх мандрів по Державах Чалседу та по інших країнах за їхніми межами. Вона слухняно все це забирає.

Якось доставила мені від нього карту Шести герцогств. Рука та чорнило Веріті дбайливо її розпочали, але так і не завершили. Інколи дивлюся на неї та думаю про місця, які я міг би заповнити. Проте вона