Читати книгу - "Сини змієногої богині"

і босе». ">[122] Леся Українка писала: Прощай, Волинь! Прощай, рідний куточок! Мене від тебе доленька жене, Немов од дерева одірваний листочок. І мчить залізний велетень мене.

Але досить гіпотетичному скіфові замінити «Волинь» з вірша Лесі Українки – уявімо таке, – на ймення своєї батьківщини, як решта підійде до нього і до Скіфії за принципом один до одного.

Вигнанець із своєї сплюндрованої предківщини, блукач, який після багатьох злигоднів і поневірянь вже в Римі прибере грецьке ймення Діонісія Малого, теж міг про себе отак сказати: – я – одірваний листочок од материнського дерева, що його недоля-веремія занесла до далеких берегів Тібра. І кожен скіф наприкінці життя Малої Скіфії – хоч у Добруджі, хоч у Криму, як вона гинула (і – загинула), а його підхоплювала кривава буча, і він одірваним листком полетів за Істр і – далі, далі, – теж міг про себе отак сказати. Бо так воно й було – як одірване листя вимів веремій синів змієногої богині з рідного краю – з їхніми думами і помислами, сподіванками і жалями, з піснями їхніми, зі щастям-радістю, з лихом-бідою, з любов’ю їхньою, за яку вони живцем і в могили йшли, і ненавистю та звагою, коли ставали на прю, і, зрештою, зі сміхом своїм і печаллю, з легендами і переданнями, з дітьми своїми – народженими і ще ненародженими, яким уже ніколи не судитиметься з’явитися у світі білому і на запитання хто вони, гордо не пролунає відповідь: «Ми – скіфи!» Хто поліг на велелюдних шляхах чужих палестин, хто розчинився і загубився серед інших племен і народів, бо не стали вони вдома єдиною нацією, а потонули в чварах і розбратах, заплативши за те найдорожчу ціну. Зникли з їхньою будучиною, у праві на яку їм було відмовлено – КИМ? Долею-недолею? Ворогами? Сліпим випадком чи самим ходом історичного розвитку?

А все тому, що в них стряслося те, що згодом станеться у наших предків русичів і про що запише до своєї «Повісті временних літ» Нестор-літописець під роком 862-м:

«… і не було в них правди, і повстав рід на рід, і були у них усобиці, і воювати почали між собою».

Це коли скіфські каїни зачали убивати скіфських же авелів. Що вдієш, Аркадії, щасливого краю скотарів і хліборобів, що його витворили у мріях своїх поетичні греки, насправді не було на планеті Земля. Як і безхмарного на ній життя.

А в скіфському бутті, в історії їхній, в душах їхніх і діяннях тоді переміг Ариман – «темний бог», бог сили зла, і Ормуз[123] не допоміг і не порятував їх. Як не виручив і щасливий збіг обставин, якого так і не трапилося, чи просто випадок. (Бо застерігав ще староримський поет Ювеналій про те, що випадок «царства дає рабам» і «полоненим – тріумфи», ось тільки, застерігав сатирик, «щасливців таких менше за білих ворон».

І, врешті-решт, вийшло, як за пророком Єремією:

«І напою доп’яна князів його і мудреців його, воєначальників його, градоправителів його і ратоборців його, і заснуть вони вічним сном і не прокинуться».

Так і сталося зі скіфами, які, будучи єдиними, були непереможними, але втративши єдність, здобули навзамін котору, тож напилися крові доп’яна, всі напилися – від царів-вождів до останнього воїна чи пастуха-скотаря і поснули навічно, щоб більше ніколи не проснутися. Пощезали, як щезає одірваний од дерева листок, якого підхопив веремій і поніс на край світу…

За далями років зникають віки та віки, змінюються племена і народи в Північному Причорномор’ї, чи не тисяча літ збіжить і ще ж стільки і в степах, як і пророкував колись Великий Поет, ожили степи, озера, «І не верстовії, / А вольнії, широкії / Скрізь шляхи святії» простелилися…

Але вже без них і не в їхній Скіфії, а в нашій Україні.

Що колись була їхньою Скіфією.

Великою Скуфою, як шанобливо уточнить «Повість временних літ».

А тому вони з нами, адже були і залишаться одними з наших пращурів, від яких у русявій, синьоокій Русі полян і киян з’являться чорноброві й чорноокі українці та українки. Особливо українки.

Будемо сподіватись (і затято працювати для здійснення такої святої сподіванки): у нас, українців, на відміну від скіфів, «наша дума, наша пісня не вмре, не загине». Бо це, люди, «наша слава, Слава України!» А тому й гірка доля одірваного од дерева листочка, що його на край світу заносить віхола-буча, нас щасливо омине.

…Але ні-ні та й вчувається мені, як блукаю, бува, степовою Україною, що степи в межиріччі Істра – Борисфена – Танаїса клекочуть у громах і блискавицях, в іржанні коней та в бойових кличах скіфських родів, які, встаючи на смертний герць за волю свою і долю, співають прадавню пісню скіфської звитяги, що