Читати книгу - "Вовк-тотем"

яку шанувала. Небагато знайдеться людей, які б так само, як і степові вовки, жили незламно, згідно зі своєю волею, і навіть не боялись заплатити своїм життям у протистоянні із зовнішніми силами, яким майже не можна протистояти.

Через це Чень Чжень відчував, що все ще дуже поверхово знає степових вовків. Тривалий час він вважав, що природа вовка — їсти і вбивати. Проте це не так, це людина так по-своєму розуміє вовка. Ні їжа, ні вбивство не є самі по собі метою степового вовка, він робить це заради своїх священних свободи, незалежності й гідності. Вони настільки священні, що всі степовики, які насправді обожнюють вовків, бажають, щоб після смерті їхні тіла відвозили на містичні місця поховань просто неба, сподіваючись, що їхні душі зможуть так само вільно літати, як і душі вовків…

Коли впертого Вовчика так протягло возом чотири-п’ять лі, хутро на його шиї стерлося наполовину, а на шкірі виступила кров, товсті подушечки його лап також були стерті до крові твердим піском, що вкривав дорогу. Коли Вовчика в черговий раз перекинуло, його сили вичерпались і він уже не міг повернутись і піднятись, ніби приречений на смерть вовк, якого тягне на аркані за швидким конем мисливець — він уже не борсався, а тільки глибоко дихав. Відразу ж із пащі Вовчика раптом бризнули червоні краплини й пішла червона пара — ошийник таки розтер малому горло. Чень Чжень дуже злякався й закричав, щоб зупинили воза, а сам швидко зіскочив з коня й, узявши на руки завмерлого в судомі Вовчика, пройшов уперед приблизно з метр та послабив ланцюг. Вовчик почав швидко дихати, добираючи кисню, а кров з його пащі бризнула прямо Ченю на долоні. На руках у Ченя також залишилися сліди крові з Вовчикової шиї. Вовчик уже ледь дихав і постійно розбризкував з пащі кров, від болю він хотів пошкрябати руку Ченя своїми закривавленими лапами, однак його пазурі давно вже стерлись, а подушечки лап були роздерті до живого м’яса. У Ченя на очі навернулись сльози й закапали прямо на вовчу кров.

Підбіг Чжан Цзіюань і, побачивши всього зраненого Вовчика, злякався й витріщив на нього очі. Він почав крутитися навколо малого, не знаючи, що вдіяти, й казав:

— Чому ж цей шибеник такий упертий? Він же сам собі заподіює смерть! Що ж нам тепер робити?

Чень Чжень, міцно обіймаючи Вовчика, був так схвильований, що не знав, як краще вчинити. Вовчик тремтів від болю і це змушувало серце Ченя також тремтіти й боліти.

Чжан Цзіюань зітер з чола піт, потім подумав і сказав:

— Якщо, маючи півроку, він відмовляється йти туди, куди йому кажуть, то що буде, коли він стане дорослим, а нам доведеться на осінньому пасовищі переїжджати щомісяця? Як ми будемо його за собою тягати? Я гадаю… Я гадаю…. Краще ми його тут… Відпустимо та й по всьому. Нехай сам викручується…

Чень Чжень із зеленим обличчям закричав на нього:

— Не ти виростив його власноруч, тож ти й не розумієш! Сам викручується? Хіба це не означає залишити його на смерть? Я маю залишити його! Я неодмінно маю виростити з нього великого вовка! Він має жити далі!

Договоривши, Чень раптом із рішучим виглядом підстрибнув і побіг до воза, на якому були звалені різні речі й стояли ящики з сухим коров'ячим кізяком. Важко дихаючи, він відв'язав його від вола й перетяг у самий кінець вервечки возів, рішуче розв'язав мотузку й рвучко скинув плетений кошик, через що на землю посипались сухі кізяки, що займали піввоза. Він уже твердо вирішив, що з кошика для кізяків можна зробити «клітку для в'язня», тимчасову клітку, і в ній насильно перевезти Вовчика.

Чжан Цзіюань, який не встиг цьому перешкодити, від злості закричав:

— Ти здурів! Як ти будеш гріти воду й готувати їжу під час такого далекого переїзду без цих кізяків? А якщо дорогою піде дощ, то ніхто з нас чотирьох нічого приготувати не зможе. Та й на новому місці нам потрібні будуть ці кізяки хоча б на перші дні. Якщо ти, ти… ти… наважишся викинути тут кізяки, то скотарі висварять тебе! А Ґао Цзяньчжун неодмінно розсердиться на тебе!

Чень Чжень швидко звільнив і знову завантажив віз, говорячи крізь зуби:

— Коли ми сьогодні станемо на ніч, я піду до Ґасмаа й позичу кізяків, а коли приїдемо на нове пасовище, я відразу ж піду збирати кізяки, так що без їжі ви не залишитесь, не переживай!

Вовчик, щойно він трохи оклигав, побувавши на межі смерті, незважаючи на біль в усіх чотирьох лапах, уперто став на піску, і хоча його лапи аж тремтіли від болю, а з пащі все ще капала кров, він все одно знову випрямив шию і вперся лапами в землю, підготувавшись до моменту, коли віз раптом зрушить з місця. Він також витріщив очі, і всім своїм виглядом свідчив, що буде боротись до смерті, навіть якщо возом йому зітре всі лапи аж до кісток, це все одно його не зупинить. У Ченя защеміло серце, він присів біля Вовчика, обійняв його, а потім поклав рівненько боком на землю, адже йому було шкода Вовчикових лап, коли той торкався ними землі. Потім він поспішив відкрити віз-валізу, знайшов там юньнаньські ліки та помазав ними подушечки лап Вовчика і його шию на загривку. Оскільки у Вовчика з пащі все ще капала кров, Чень також вийняв два шматки готової телятини, схожі на веретено й лискучі, й також обмазав їх юньнаньськими ліками. Щойно вони потрапили до Вовчика, той їх цілком проковтнув. Чень Чжень дуже сподівався, що ці ліки зупинять кров з рани на горлі.

Чень Чжень знову закріпив на возі плетений кошик, поскладав туди речі, старими кухонними й дерев’яними дошками відгородивши більшу половину воза під «клітку для в’язня», потім підстелив туди нову овечу