Читати книгу - "Американська трагедія"

— Але ж я сказав, що я цього зразу точно не помітив, коли виринув, — повторив Клайд, тривожно і непевно дивлячись на зал перед ним. Мейсон явно готував йому пастку. — Мені здається, приблизно на такій відстані, як звідси до бар’єра за вашим столом.

— Отже, футів тридцять — тридцять п’ять, — вичікувально і підступно підказав Мейсон.

— Так, сер. Мабуть, близько того. Я не зовсім певний.

— Отже, ви були он там, а човен тут, — а де в цей час була міс Олден?

І Клайд зрозумів, що у Мейсона на думці якийсь план, який грунтується на математичних або геометричних розрахунках, — з допомогою цього плану він має намір встановити провину Клайда. І Клайд враз насторожився і подивився в бік Джефсона. При цьому він не міг зміркувати, як йому помістити Роберту щонайдалі від себе. Він сказав, що вона не вміла плавати. Тоді чи не повинна вона була опинитись ближче до човна, ніж він? Так, безсумнівно! Безрозсудно, навмання він ухопився за думку, що найкраще сказати, ніби вона була приблизно на половині цієї відстані від човна, — напевно, не далі. Він так і сказав.

— Отже, вона була не більше ніж за п’ятнадцять футів і від вас, і від човна? — зразу підхопив Мейсон.

— Так, сер, мабуть. Начебто так.

Значить, ви хочете сказати, що не могли проплисти цю незначну відстань і потім допомогти їй продержатись на воді, поки вам не удалося б добратись до човна, що був усього на п’ятнадцять футів далі?

— Я ж казав, що був трохи приголомшений, коли виринув, а вона так сильно борсалась і кричала…

— Але ж тут був човен — не далі, ніж за тридцять п'ять футів, як ви самі сказали (щось дуже далеко віднесло його за такий короткий час, мушу я сказати!). Після того ви змогли пропливти п’ятсот футів до берега — і ви хочете сказати, що не могли допливти до цього човна і підштовхнути його до Роберти, щоб вона встигла врятуватись? Адже вона борсалася, намагаючись вдержатися на поверхні,— так?

— Так, сер. Але я спершу був зовсім приголомшений, — похмуро виправдувався Клайд, почуваючи на собі невідступні пильні погляди всіх присяжних і всіх глядачів, — і… і… (напружена підозріливість і недовір'я всього залу неймовірним тягарем придавили його, і він мало не втратив мужності; він плутав г заїкався)… і, напевне, я недо-сить швидко збагнув, що треба робити. Крім того, я боявся, що коли підпливу до неї ближче…

— Так, я знаю: інтелектуальний і моральний боягуз, — єхидно посміхнувся Мейсон. — До того ж дуже повільно міркуєте, коли вам вигідно зволікати, і дуже швидко — коли вам вигідно діяти швидко. Так, чи що?

— Ні, сер.

— Гаразд, якщо не так, скажіть-но мені от що, Гріфітс: чому, коли ви через кілька хвилин вибралися з води, у вас вистачило самовладання затриматись і сховати цей штатив, перш ніж іти в ліс, а коли треба було врятувати міс Олден, ви були так «приголомшені», що не могли і пальцем поворухнути? Як це ви зразу стали таким спокійним і розважливим, тільки-но ступили на берег? Що ви на це скажете?

— Ну… я… адже я казав… потім я зрозумів, що більше мені нічого не лишається робити.

— Так, усі ми це знаємо. А ви не думаєте, що після такої сильної паніки, пережитої у воді, потрібнаі була дуже твереза голова, щоб у подібну хвилину затриматися ради такої обережності — ховати цей штатив? Як же це ви зуміли так розсудливо подумати про штатив, а за кілька хвилин до того зовсім нездатні були подумати про човен?

— Але… але ж…

— Ви не хотіли, щоб вона залишилась жива, незважаючи на цей ваш вигаданий душевний переворот! Хіба ні? — загорлав Мейсон. — Це і є страшна, сумна істина. Вона тонула, а вам тільки того і треба було, — і ви, просто кажучи, дали їй потонути! Хіба ні?

Він тремтів, викрикуючи все це. А Клайд дивився на човен — і з надзвичайною, страшною виразністю уявив собі очі Роберти і її передсмертні крики… Він відсахнувся і зіщулився в кріслі: в своєму тлумаченні Мейсон був дуже близький до того, що сталося насправді, і це сповнило Клайда жахом. Адже ні разу, навіть Джефсону і

Белнену, він не признавався, що не захотів врятувати Роберту, коли вона опинилась у воді. Незмінно приховуючи істину, він твердив, ніби хотів її врятувати, але все сталося так швидко, а його так приголомшили і так налякали її крики і одчайдушна боротьба за життя, що він не мав сил щось зробити, перш ніж вона пішла на дно.

— Я… я хотів її врятувати, — пробурмотів він; обличчя його посіріло, — але… але… як я сказав, я був приголомшений… і… і…

— Ви ж знаєте, що все це брехня! — крикнув Мейсон, насуваючись на Клайда; він підніс свої сильні руки, спотворене обличчя його палало гнівом, немов страшна маска мстивої Немезіди або фурії.— Знаєте, що навмисне, з холоднокровною підступністю дозволили цій нещасній, змученій дівчині померти, хоч могли б врятувати її так само легко, як легко пропливти п’ятдесят з тих п'ятисот футів, які ви пропливли ради власного порятунку! Так чи ні?

Тепер Мейсон був переконаний, що точно знає, як Клайд убив Роберту, — щось в обличчі й поведінці Клайда довело йому це, — і рін вирішив неодмінно вирвати в обвинуваченого це признання. А втім, Белнеп уже схопився на ноги, заявляючи протест: присяжних недопустимим чином підбурюють проти його підзахисного, а тому він має право вимагати — і вимагає — скасувати весь цей судовий процес як неправильний і недійсний, — заява, яку Оберуолцер рішуче відхилив. Все ж Клайд встиг заперечити Мейсону, хоч і дуже кволим і безпорадним тоном:

— Ні, ні! Я цього не робив! Я хотів врятувати її, але не міг!

Але все в Клайді (і це помітив кожний присяжний) виказувало,

що він і справді бреше, і справді є інтелектуальним і моральним боягузом, яким його настійливо змальовував Белнеп, і, що найгірше, — справді винен у смерті Роберти. Кінець кінцем, — питав себе кожний присяжний, слухаючи Клайда, — чому ж він не міг врятувати її, якщо був досить сильний, щоб потім доплисти до берега? Або, в усякому разі, чому він не доплив до човна і не допоміг Роберті ухопитися за нього?

— Вона важила всього сто фунтів, 'гак? — у гарячковому збудженні провадив далі Мейсон.

— Мабуть, так.

— А ви? Скільки ви важили тоді?

— Сто сорок або близько того, — відповів Клайд.

— І мужчина, який важить сто сорок фунтів, — ущипливо сказав Мейсон, звертаючись до присяжних, —