Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

Якась сила змусила мене зупинитися біля високого розтрісканого дзеркала в олов’яній рамі. Ще тільки повертаючись до нього, я знав, що побачу в ньому не себе.

І не помилився. З дзеркала на мене дивилася Корал. На ній була блузка персикового кольору, і вона не мала пов’язки на оці. Тріщина в склі розділяла її обличчя навпіл. Ліве око було зелене, як я і пам’ятав, а замість правого був Судний Камінь. Обидва ока, здавалося, сфокусувалися на мені.

— Мерліне, — сказала вона. — Допоможи мені. Це надто нестерпно для мене. Поверни мені моє око.

— Я не знаю, як це зробити, — відповів я. — Я не розумію, що відбулося.

— Моє око, — продовжувала вона, наче не почула мене. — У Судному Камені весь світ виглядає, наче рій сил... він холодний, такий холодний! І немає жодного затишного куточка... Допоможи!

— Я знайду, як це зробити, — сказав я.

— Моє око... — повторювала вона.

Я поквапом забрався геть.

З прямокутного дзеркала в дерев’яній рамі з вирізьбленим понизу феніксом на мене глянув Люк.

— Хай, старий дружбане, — промовив він, маючи дещо розгублений вигляд. — Мені аж свербить отримати назад меч мого таточка. Він тобі, бува, не траплявся?

— Боюся, ні, — промимрив я.

— Сором, що я так швидко втратив твій подарунок. Пошукай його, добре? У мене таке відчуття, наче він десь поблизу.

— Зроблю, — сказав я.

— Урешті-решт, ти теж спричинився до того, що сталося, — вів він далі.

— Твоя правда, — погодився я.

— І я страшенно хочу той меч повернути.

— Еге ж, — сказав я, простуючи далі.

Злобний смішок пролунав з овального люстра в темно-бордовій рамі праворуч від мене.

Розвернувшись, я побачив обличчя Віктора Мелмана, чаклуна з Тіні Земля, з яким у мене була сутичка на початку моїх бід.

— Сине погибелі! — просичав він. — Втіха бачити, як ти тиняєшся Чистилищем. Хай моя кров горить у тебе на руках.

— Твоя кров на твоїх власних руках, — сказав я. — Я вважаю тебе самогубцем.

— Це не так! — прогавкав він. — Ти підло вбив мене!

— Брешеш, — відказав я. — Може, я вчинив багато лихого, але у твоїй смерті я не винний.

Я зробив крок іти далі, але з дзеркала виткнулася його рука й вчепилася мені в плече.

— Вбивця! — загорлав він.

Я змахнув його руку.

— Пішов ти... — сказав я, простуючи геть.

Тоді з широкого дзеркала в зеленій рамі і наче оповитого зеленкуватим серпанком, що висіло на стіні ліворуч, мене окликнув Рендом. Він дивився на мене, похитуючи головою.

— Мерліне! Мерліне! Що це ти намислив? — запитав він. — Я вже давно підозрюю, що ти не проливаєш мені світла на всі темні справи, які кояться навколо.

— Це правда, сер, — визнав я, дивлячись на його постать у помаранчевій футболці та джинсах «Левіс». — Але я просто не мав часу обговорити з вами деякі питання.

— Ці питання стосуються безпеки королівства — а ти не мав часу?

— Гадаю, я просто вирішив, що вони не такі важливі, як інші.

— Там, де йдеться про державну безпеку, я вирішую, що важливо, а що — ні.

— Так, сер. Я розумію, що...

— Нам треба поговорити, Мерліне. Що, ці справи якимсь чином пов’язані з твоїм особистим життям?

— Боюся, що так, і...

— Це не має значення. Королівство понад усе. Ми маємо поговорити.

— Так, сер. Неодмінно. Як тільки...

— Жодних «як тільки», чорт забирай! Негайно! Кинь оту хріномоть, з якою ти довбаєшся, й миттю тягни сюди свою дупу!

— Так, сер. Я так і зроблю, щойно...

— Не годуй мене цим лайном! Якщо ти приховуєш важливу інформацію, це межує зі зрадою! Я маю побачити тебе негайно! Мерщій додому!

— Обов’язково, — сказав я, відходячи поспіхом, а голос Рендома приєднався до невгамовного хору інших голосів, що не припиняли вигукувати свої вимоги, благання та дорікання.

З наступного дзеркала, круглого, у блакитній звиваній рамі, на мене дивилася Джулія.

— Ось і ти, — промовила вона з легкою тугою. — Ти знаєш, що я тебе кохала.

— Я теж тебе кохав, — зробив я зізнання. — Але не відразу це зрозумів. Гадаю, це я все зіпсував.

— Ти кохав мене недостатньо, — сказала вона. — Недостатньо, аби мені довіритися. І таким чином утратив мою довіру.

Я відвів очі.

— Я шкодую про це, — сказав я.

— Пізно, — промовила вона. — Надто пізно.

— Мені дуже шкода, — повторив я й поспішив геть.

І опинився перед Джасрою, у багатокутному дзеркалі з червоною рамою. Вона вистромила з дзеркала руку з криваво-червоними нігтями і попестила мене по щоці.

— Кудись простуєш, любий хлопчику? — запитала вона.

— Сподіваюсь, — сказав я.

Вона зловісно посміхнулася і зібрала губи в нитку.

— Я вирішила, що ти погано впливаєш на мого сина, — мовила вона. — Він утратив хватку, відколи заприятелював із тобою.

— Мені прикро це чути, — сказав я.

— ...і це може зробити його нездатним правити державою.

— Нездатним чи несхильним? — уточнив я.

— Хай там як, але провина в цьому твоя.

— Він уже великий хлопчик, Джасро. Він сам обирає свій шлях...

— Боюся, ти навчив його обирати хибні шляхи.

— Люба леді, він самостійна людина. Не треба звинувачувати мене, якщо він вчиняє не так, як вам хотілося б.

— Але якщо те, що він став тюхтієм завдяки тобі, призведе до розпаду Кашфи?

— Не претендую на незаслужені лаври, — сказав я й зробив крок іти далі. Саме вчасно, бо рука Джасри вилетіла з дзеркала стрілою, цілячись нігтями просто мені в обличчя й промахнувшись на якийсь мікрон. Коли я віддалявся, услід мені летіли обсценізми[171]. На щастя, вони тонули в вигуках інших моїх співрозмовників.

— Мерліне?

Обернувшись праворуч, я побачив обличчя Найди в срібному дзеркалі, поверхня якого була одним цілим з витою рамою.

— Найдо! А ти в чому мене звинувачуєш?

— Ні в чому, — відповіла ти’їґа. — Просто я проходила повз, і мені треба отримати від тебе вказівки.

— То ти мене не ненавидиш? Як приємно це чути!

— Ненавиджу? Не кажи дурниць. Я ніколи не змогла б тебе