Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

продовжував Кан, — що ви застрелите першого з цього списку власними руками. Не через комітет, за яким можна сховатися. То як, домовилися?

Танненбаум промовчав.

— Ваше щастя, що ви мовчите, — зауважив Кан. — Якби сказали «домовилися», я б вам дав ляпаса. Ви навіть гадки не маєте, як я ненавиджу ці кровожерні салонні балачки. Ліпше знімайтеся в кіно. А з таких списків — ніколи нічого не вийде.

Кан пішов у спальню до Бетті.

— Манери, яку нациста, — пробурмотів Танненбаум.

Разом з Ґрефенгаймом я вийшов від Бетті. Зараз лікар жив у нью-йоркській лікарні, де працював асистентом, не мав права самостійно приймати пацієнтів, зате отримував шістдесят доларів зарплати і безкоштовне харчування.

— Зайдете до мене? — запропонував він.

Я пішов. На вулиці було людно, вечір теплий і не такий задушний, як завжди.

— Що з Бетті? — запитав я. — Чи ви не можете мені сказати?

— Запитайте у Равіка.

— Він скаже мені запитати у вас.

Ґрефенгайм не наважувався нічого сказати.

— Ви її розрізали, а потім знову зашили, так? — не вгавав я.

Ґрефенгайм далі мовчав.

— А раніше її вже оперували?

— Так, — відповів він.

Я більше не розпитував.

— Бідна Бетті, — сказав я. — Скільки їй ще залишилося?

— Цього ніхто не знає. Деколи хвороба розвивається швидко, а деколи — повільно.

Ми прийшли в лікарню. Ґрефенгайм провів мене до своєї кімнати. Вона була маленька і просто умебльована, але там був великий акваріум з підігрітою водою.

— Єдина екстравагантна річ, — сказав він, — яку я собі дозволив, коли Кан приніс мені гроші. У Берліні в мене вся приймальня була заставлена акваріумами. Я розводив декоративних рибок. —

Він винувато глянув на мене короткозорими очима: — У кожного своє хобі.

— Після війни ви хочете вернутися до Берліна? — запитав я.

— Так. Моя дружина досі там.

— Ви щось про неї чули, відколи тут?

— Ми домовилися нічого одне одному не писати. Бо гестапо перевіряло всю пошту. Сподіваюся, вона втекла з Берліна. Як думаєте, її не кинули за ґрати?

— Ні. Нащо її кидати за ґрати?

— Думаєте, вони ставлять такі запитання?

— Думаю, так. Німці — бюрократи, навіть коли чинять злочини. Вважають, що таким чином ці дії стають правомірними.

— Важко чекати так довго, — сказав Ґрефенгайм, взявши скляну трубочку, щоб очистити акваріум від мулу, не скаламутивши води. — Думаєте, її випустили з Берліна? Кудись у Центральну Німеччину?

— Можливо.

Я усвідомив усю іронію ситуації — Ґрефенгайм обманював Бетті, а я мав обманювати Ґрефенгайма.

— Найгірше, що ми нічого не можемо вдіяти! — зронив Ґрефенгайм.

— Ми тільки глядачі, це правда, — відповів я. — Прокляті глядачі, яким можна позаздрити, бо їм не дозволяють брати участі у цьому хаосі. Саме це й робить наше існування тут таким примарним і непристойним. Там борються, зокрема і за нас, але не хочуть бачити нас у своїх лавах. А якщо декому і дозволяють, то лише вживши всіх заходів обережності і тільки десь далеко на периферії.

— У Франції можна було записатися в Іноземний легіон, — зауважив Ґрефенгайм, відклавши скляну трубочку.

— Ви записалися?

— Ні.

— Не хотілося стріляти в німців, правда ж?

— Я взагалі не хотів ні в кого стріляти.

Я стенув плечима:

— Інколи не залишаєтьс5Ґіншого вибору. Доводиться у когось стріляти.

— Хіба що в себе.

— Дурниці. Багато хто з нас не хотів стріляти в німців. Ми знали, на фронті немає тих, кого б ми справді хотіли застрелити. На фронт посилають сумирне, слухняне гарматне м’ясо.

Ґрефенгайм кивнув.

— Нам не довіряють. Ні нашому обуренню, ні нашій ненависті. Це так само, як із Танненбаумом, він складає списки, але ніколи б не вистрілив. Приблизно так, правда?

— Приблизно так. Навіть Кана не хотіли брати. Думаю, слушне рішення.

По довгих коридорах, освітлених білими лампами я пішов до виходу. Повертався у своє примарне існування; мені здавалося, наче я живу на магічному двовимірному острові в епіцентрі бурі. Тут усе було інакше, ніжу Європі, де третій вимір замінила боротьба з бюрократією, з органами влади та жандармами, боротьба за дозволи на перебування та нелегальну роботу, з митниками і полісменами, тобто боротьба за виживання в чистому вигляді. А тут ми раптом опинилися у мертвому штилі — у цілковитій тиші, переповненій газетними заголовками та новинами по радіо — тільки вони нагадували нам про війну, яка вирувала десь далеко, на іншому континенті, відділеному від нас цілим океаном. То була війна лише в медіа-форматі: жоден ворожий літак не з’явився в американському небі, жодна бомба не впала на американську землю, жодна кулеметна черга не прорізала американське повітря. Я йшов, а в моїй кишені лежало повідомлення, що мій дозвіл на перебування продовжили ще на три місяці, я був «Enemy alien» — ворожий іноземець, але не такий «ворожий», щоб його кидати за Грати. І тепер я йшов цим містом, обвіяним усіма вітрами — іскра життя, що ніяк не згасала, чужинець, який дихав на повні груди і тихенько насвистував, шматок життя з чужим прізвищем Росс.

— Квартира! — вигукнув я. — Лампи! Меблі! Ліжко! Кохана! Електрогриль для смаження м’яса! Чарка горілки! Усе це є навіть у цьому жалюгідному житті, на яке я проклятий. Ні до чого не звикаєш і це — прекрасно. Усім насолоджуєшся, наче вперше! І щоразу тебе пробирає аж до кісток! До самісіньких кісток, до спинного мозку, аж до сірої речовини, що оточує головний мозок. Дай на тебе глянути! Я обожнюю тебе за сам лише факт існування. За те, що ми живемо в один і той же час. А вже потім — за все решту. Я — Робінзон, який знову і знову знаходить свого П’ятницю! Сліди на піску. Відбитки ніг. І завади для мене — ти найперша людина у цьому світі. Знову і знову. Тільки ти і є світлою стороною мого проклятого життя.

— Скільки ти випив? — запитала Наташа.

— Ні краплі. Тільки тугу і каву. Більш нічого.

— Тобі сумно?

— Коли живеш так, як я, сумуєш недовго. Різко повертаєшся, як людина уві сні, і сум стає лиш тлом, на якому чіткіше проступає життя. Сум, наче камінь, опускається на дно, зате підіймається рівень води життя. Те, що я тобі зараз кажу, далеко не істина. Але я хочу, щоб це було істиною. Хоча в моїх словах таки є частка правди. Інакше — ми просто б зношували, виснажували наше життя, наче шматок оксамиту між двох бритов.

— Добре, що ти не сумуєш, — сказала Наташа. — А причини мені байдужі. Усе, що має якусь причину, відразу стає підозрілим.

— Підозріло й те, що я тебе обожнюю?

Вона розсміялася:

— Це мене