Читати книгу - "Яр"

І ще одне трохи здивувало Максима — чиїсь нерівні легкі кроки.

Він сидів і чекав, не обертаючись. Кроки стали виразніші, ось той, що йшов, копнув йогою камінчик, ось наступив на гілочку, аж хруснуло. Тоді кроки ввірвалися й Максим почув знайомий голос:

— Що ви тут робите?

— Дурне запитання, — відповів він. — Дихаю свіжим повітрям. Не схоже?

Максим, так само дивлячись на останні промені кривавого сонця, чув, як Ганна Базилевич повільно всілася поряд і глибоко зітхнула. Він скосував на її виброджені черевики та панчохи, на поділ чорної сукняної спідниці, до якої поналипало павутиння, сухого листя та всякого іншого лісового сміття, і чомусь і собі зітхнув. Тоді повернувся дужче й заглянув пані Ганні в обличчя. Вона вчаровано дивилася на щось поруч із Максимом. Він перехопив її погляд. Біля стегна в нього лежав трохи подряпаний плескатий «вальтер». Максимові здався дивним той її погляд, і він обережно підсунув пістолет до себе.

Пані Ганна клацнула старою замшевою сумочкою, дістала звідти точно такий пістолет і мовчки поклала його між собою й Максимом. Йому на пам'ять прийшов дивний спогад без вороття минулих років. Ізольда між собою та коханцем Трістаном, із яким утекла від законного чоловіка, поклала меч, символ чистоти й праведности... Цей спогад здавався таким дурним і недоречним, що Максим аж одвернувся від Ганни.

— Німці здали Кремінськ, — сказала вона.

Максим здивувався:

— Кремінськ? То й що?

— Просто так, — відповіла Ганна.

Він подивився на її пістолет, і жінка сказала:

— Я не наважилася.

У присмерковій тиші прокотився грім — спочатку ледь чутно, а тоді сильніше й сильніше. То була канонада вже недалекого фронту, і Максим подумав про те, що він, власне, теж не наважився. Він просто забув за свій пістолет, але це не мало істотного значення, це було майже те саме.

— То вже Дніпро, — сказала по хвилі пані Ганна, і Максимові було дуже легко вловлювати хід її думок. Авжеж, Кремінськ — то таки Дніпро, проте це його ніскільки не хвилювало.

— Олег збирається й далі... Не складає оруж... зброї.

Вона вперше збилася, і Максим байдуже відповів:

— Я знаю.

Пані Ганна зітхнула:

— Буде те саме.

Максим не став заперечувати. Йому боліло в шлунку, але він навіть не здогадувався, що то від голоду, хоч не мав і ріски в роті вже чи не третій день.

— Те саме, — повторила Ганна Базилевич. — Німеччина війну програє, Росія ж вийде з війни ще могутнішою. Про якесь визволення на ближай... на найближчі кілька десятиріч нема чого й думати.

Максим думав про інше. Коли б він не зважився разом із Якимом та Кастусем утекти з колимської каторги, все було б...

Не знайшовши відповіди на запитання, що ж було б у протилежному випадку, він несподівано для самого себе розповів про ту втечу Ганні, хоч досі про це не розповідав. Ганна вислухала його й тихо сказала:

— Я трохи знаю за це з протоколів твого допиту.

Максим згадав, що так воно є й насправді, а пані Ганна додала:

— Усе життя складається з безглуздих випадків. І коли їх сплюсують усі докупи, люди починають називати це закономірністю.

— Чия це філософія? — спитав Максим.

— Моя власна.

Вона, певно, подумала про своїх батьків, бо згодом сказала:

— Тато заперечував цю філософію. І він тепер там, по той бік фронту.

— По той бік барикад, — невесело всміхнувся Максим, пригадавши давню й зовсім безглузду як для цієї миті сентенцію. І по хвилині спробував сказати щось таке, аби хоч якось її втішити: — Тепер ти їх дочекаєшся...

Вона пильно придивилася до нього в темряві, що з кожною секундою гусла навколо, немов розгороджуючи їх, а чи, може, сповиваючи спільним оповивалом:

— Кого?

Максим не відповів. Не зважаючи ні на що, попри всі на світі закони й умовності, йому ставало якось легше, коли чув поряд себе ЦЮ жінку, З її невимовним сумом і безнадією в голосі. І коли вона встала й, про щось глибоко зітхнувши, пішла вздовж західного берега яру на південь, до його сухих витоків, Максим теж підвівся й потяг стомлені ноги за нею.

Так вони й ішли, Ганна Базилевич кроків на п'ять попереду, а Максим услід їй, мов тінь, коли б це слово в умовах ночі взагалі мало сенс. Обминувши голову яру там, де над прірвою мріли рештки Єсохвадової хати, вони йшли й ішли. Містечко було темне й здавалося мертвим, але ця мертва тиша не могла нікого завести в оману. То там, то там чулися тамовані людські голоси, часом із-за чорних кущів зрадливо блимав червоний вогник цигарки, двічі навіть хтось темний і невиразний перетнув нешироку вуличку й розтанув у мороці, навіть бадиллям не зашарудівши. Містечко причаїлося, чекаючи грому, як чаяться гамірливі гороб'ячі базари, коли чорна хмара заниє все небо й десь удалині блискає, хоч гуркоту ще й не чути.

Але чути було й гуркіт. Він то втихав, то брався новою силою там, по той бік яру, звідки мало зійти сонце. І містечко теж не все вимерло. Десь коло центру торохтів мотоцикл і перегукувалися люди, чиєї мови не можна було зрозуміти на такій відстані, і тоскно жалілася комусь і на когось благенька губна гармонійка.

Там, де вулиця, що привела їх од яру, вливалась у центральний майдан, Ганна спинилася, і Максим наздогнав її. Просто на них ішло