Читати книгу - "Амадока"

розуміє, що він бачить не її, свою дружину. Він не чує її мови. Крізь неї він бачить місця, в яких був. Всередині неї міститься увесь світ його життя, сама його пам’ять.

Чари порушує телеведуча Лана Лялюк. На її обличчі лежать драматичні тіні. Її низький голос вкрадливо котиться не з точки, в якій вона стоїть, довгонога й увита змійками дротів, а з усіх закутків студії, з темного повітря під невидимою стелею.

Як вас звати? — звертається вона до Чоловіка Романи.

Мене звати Богдан Криводяк, — відповідає Чоловік.

Чи правда, що ви брали участь у боях за Широкине? — запитує телеведуча.

Чоловік киває.

Які ваші враження?

Туман, — говорить Чоловік. — Туман, вологий пронизливий морський вітер. Іноді — з запахом промислових відходів, якщо тягнуло з Маріуполя. Вид на зимове море з балкона будиночка, який я займав із моїми бойовими товаришами.

Ваш батько — відомий пластичний хірург, доктор медичних наук?

Так, мій батько — один із перших фахівців у цій сфері.

Лана Лялюк витримує ефектну паузу. Десь там, у кутиках її досконалих уст, можна було б запідозрити тріюмфальний усміх — але ні, вона випромінює глибоку жалобу, трагічний жаль.

Знімальна група нашого телешоу, — повідомляє Лана Лялюк, — провела власне розслідування. Чоловік на ім’я Богдан Криводяк, археолог, син відомого пластичного хірурга, справді служив у складі ЗСУ. Тільки от терміни служби не збігаються. Богдан Криводяк — це зовсім інша людина. Це не ви.

Романа і її Чоловік мовчки дивляться на Лану. Відчутно, як студією розливається оніміння.

Ми запросили до студії бійців названого вами батальйону, які служили під Маріуполем у період боїв за Широкине, в яких ви начебто брали участь, — оголошує телеведуча. Світло падає на кремезного чоловіка в першому ряду. У нього русяве волосся і втомлені, сумні очі. Видно, що йому дуже нелегко перебувати серед усіх цих людей і техніки.

Лана наближається до нього, звабливо погойдуючи стегнами. Вона водночас співчутлива й підбадьорлива, вона ставить запитання і простягає мікрофон. Русявий чоловік називає себе (Василь Пасічник, позивний — «Оса»). Коротко розповідає власну історію. Їх кинули на Широкине в лютому. Вони навіть не бачили моря. Кожен ранок починався серед холоду і густого туману. За кілька днів селище майже повністю знищили. Він коротко переповідає головні події день за днем: було поранено бійця загону спецпризначення, загинули бійці полку, ховалися в сараї, терористи намагалися контратакувати, підірвали танки, ручки наведення на тринозі, друга хвиля атаки, знали, що в підвалах ховаються місцеві мешканці, стріляли над їхніми головами, чотири тіла, поранення в живіт, згорів живцем, протягом кількох годин повз в оточенні ворога, почали евакуацію.

Лана зупиняє його, легко торкнувшись його плеча. Він дивиться на неї почервонілими очима. Йому не хочеться згадувати. Лана ставить запитання. — Ні, — каже артилерист Оса, — такого бійця я не знаю. Не зустрічав такого. Але я не з усіма був там знайомий. Це не місце для знайомства, розумієте. Це не вечірка для самотніх сердець. До того ж, — говорить Василь Пасічник, — м’яко кажучи, у документах Нацгвардії коївся неабиякий безлад. Половини осіб, зазначених у списках, з нами не було, натомість половину наших реальних бійців не занесли в документи. Особливо це стосувалося добровольців. А коли вони гинули — нічого не було відомо: хто це, яка група крови, кому він підпорядкований.

Оса затинається. Тоді додає: — Не завжди так бувало, звичайно. Але траплялось. Усе це неможливо пояснити.

А тоді, ще мить помовчавши, каже: — У принципі, те, що розповідала дружина цього бійця, — все це правда. Я знаю, про що вона говорить.

Добре, — киває Лана. — Згідно з нашим інтерактивним опитуванням, в історію нашого героя (і вона показує широким жестом на Роминого чоловіка, який спокійно спостерігає за всім, що відбувається) вірить шістдесят чотири відсотки глядачів.

Двадцять два відсотки вважає, що описані події не відповідають дійсності. Чотирнадцять відсотків глядачів не визначилося. — Названі нею цифри відображаються на екранах у вигляді кольорових діяграм, які пульсують, ледь помітно змінюючись.

Пане Василю, — вкрадливо звертається до ветерана телеведуча. — Може, я неправильно вас зрозуміла. Дозволю собі уточнити. Ви казали, бійці ЗСУ на своїх позиціях у Широкиному не мали доступу до моря?

Ні, — хитає головою Оса. — Будиночки біля моря займали терористи. Ми займали віддалений від узбережжя район.

На екранах знову з’являються діяграми. Двадцять два відсотки стрімко зростають. Глядачів, які беззастережно вірять Романі та її чоловікові, поступово стає менше.

У нас є наступний гість, — оголошує Лана. — Він із нами на прямому зв’язку через скайп, оскільки з певних причин не мав змоги приїхати до нас у студію.

У студію проривається характерний звук додзвону, миттю обірваний. Лана Лялюк оголошує рекламну паузу.

Чи не час нам із тобою звідси йти? — запитує Романа у свого Чоловіка. — Мені здається, вони намагаються зробити з нас посміховисько.

Чоловік підморгує їй.

Не бійся. Ми можемо піти будь-якої миті. Ми нічого їм не винні. Мені цікаво, що буде далі.

Асистентка подає їм воду. Жінка з перебільшено підведеними бровами заходиться припудрювати Роману, нарікаючи на полиск її обличчя. Лана наближається, широко усміхаючись.

Все супер, — говорить вона. — Ви молодці. Ви просто суперкруті! Реально. У мене мурашки йшли шкірою. Ось тут. І тут. Реально. Дуже круто.

Вона відходить до операторів, напружено з’ясовуючи якісь технічні деталі. І тут якраз знову починається ефір.

Ми повертаємось, — каже Лана — свіжа, немов джерельна вода. — З вами Лана Лялюк, і сьогодні ми розповідаємо вам неймовірну історію любови, яка подолала смерть і забуття.

На моніторах виникає Професор. Він сидить за письмовим столом у якомусь кабінеті з ґратами на вікні. Професорова сорочка видається трохи зім’ятою і не зовсім свіжою. Однак він не втрачає самовладання. У Романи виникає враження, що вона навіть помічає в ньому якусь нову якість: крізь рівний тон вчувається не до кінця сформована агресія. Невластивим собі чином Професор наголошує деякі слова. Він знімає окуляри і ритмічно постукує ними по стільниці.

Ні, це не мій син, — говорить Професор. — Мій син, Богдан Криводяк, щойно повернувся з фронту, і ми з ним знайшли спільну мову після багатьох років непростих стосунків, в яких є також і моя частка провини. Цей чоловік, цей злочинець, який сидить перед вами в студії, — тицяє Професор складеними окулярами просто в екран, — цей самозванець, який видає себе за мого сина — небезпечний і божевільний. Він з’явився в моєму помешканні, щойно я, охоплений жалобою, повернувся додому з Ізраїлю, привізши звідтіля прах моєї покійної дружини… — голос Професора тремтить, він намагається продовжувати розповідь, але його підборіддя смикається, слова зминаються. Старий схиляє голову, і на всю студію лунають скрегітливі звуки, посилені вадами зв’язку. Звукорежисер встигає спрацювати на кілька митей пізніше, стишивши гучність.